Текущее время: 14 окт 2019 06:11




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 19 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: Інженер (Ещё одна повесть)
Новое сообщениеДобавлено: 19 дек 2009 09:27 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Представляю вам ещё одну повесть из серии "Локальный конфликт". Она, повесть, так и не вышла в печать. Само собой понятно, появится масса неоднозначных высказываний, по прочтении, так как тема затронута, тоже, довольно неоднозначная. Высказывайтесь, это будет очень интересно почитать. В любом случае критика имеет смысл.
Ну и кроме того, когда писал эту повесть, на тот момент, имел весьма приблизительное представление о конструкторской работе а навыки военной инженерии довольно далеки от навыков гражданского инженера-конструктора, ну а позже, когда уже сам стал конструктором просто лень переписывать.
Да кстати в скользь упомянул, что же за скользкая тема, это Чеченская война и участие в ней наших соотечественников.

__________________________________________________________________________________________________________________________

Інженер.

В кожній професії є місце подвигу.
(Одне з радянських гасел)

Пролог.
“Тиха вода – греблі рве”. Так звучить одна з українських приказок. Не дивно що воно так і є, адже древні мають рацію в ста випадків із ста. Давайте сприймемо це як аксіому. Людські вчинки, котрі підпадають під це прислів’я, частенько зустрічаються в повсякденному житті. Але через деякий час ми про них забуваємо. Вони, навіть, рідко залишаються в нашій пам’яті. Може десь в підсвідомості. Але все ж коли не коли в розмові з кимось із старих знайомих, згадуючи інших, випливають деякі епізоди із їхньої біографії, котрі аж ніяк не в’язались із їхньою повсякденною поведінкою. Говорячи мовою приказки, вони ставали тією тихою водою, що прорвала греблю. І ніхто не міг зрозуміти причин їхніх вчинків. В залежності від ступеню близькості згадуваного, все ж намагаєшся його зрозуміти, проте через деякий час власні проблеми беруть верх над обдумуванням чужих вчинків. Ти знову забуваєш.
Проходить час і знову щось схоже випливає. І знову думки. Десь із глибин випливає подібне. Починаєш робити висновки. Може, навіть, з кимось поділишся спостереженнями та думками. Почуєш і відчуєш різність висновків. Хтось засуджує, хтось крутить пальцем біля скроні, хтось просто мовить: “Бовдур! Чого йому не вистачало?”
Сам же, трохи поміркувавши, не будеш засуджувати людину котра зробила КРОК. Так КРОК із чотирьох великих літер. Тому що це вихід із буденності. Це вчинок незрозумілий іншим. Це щось первісно-неконтрольоване і до цих пір не вивчене наукою. І сама людина цього не пояснить. Він ніколи не зможе сказати чому вчинив саме так. “Так вийшло”. Єдине що почуєш.
Та хто ми, взагалі такі щоб засуджувати чи просто судити людину котра вирішила вирватись із лап буденності. Котрій щось набридло. Котра зробила цей великий КРОК на який не здатні інші, але більшість із них про нього мріє. Але вони не можуть. А ця людина змогла на одну єдину мить, один єдиний раз перейти невидиму межу. Перейти не злякавшись наслідків. Точніше, на момент переходу, взагалі не думаючи про них. І якщо, після цього всього вдалось повернутись, то згадувати про цей крок все подальше життя. А якщо не зміг, чи не схотів повернутись до буденності? Тоді що? Адже таке трапляється також часто. Однак вони вириваються, вони переходять межу. Більшість в основі знає на що йде, і до КРОКУ думає про наслідки і ось наступає сам момент. І тут вже не до думок. Вони його роблять. Ці люди достойні не співчуття чи засудження – вони достойні поваги. За ту єдину мить життя, за той вчинок, за той КРОК. Не дивлячись навіть на те що після нього багато ламаються, а багато просто пропадають. А може в цьому вчинку, в цьому КРОЦі і є сенс буття?
Роздумуєш вже над цим. Уява малює межу. Ловиш себе на думці, що буденність дістала вже і тебе. Думаєш над цим, ще не розуміючи як близько підходить до тебе межа. А вона наближається з невпинністю лавини. І ось ти перед нею. Думки в сторону. По переду твій КРОК.

1.

Все ж таки як багато неприємних почуттів, коли тебе покидає жінка. Жінка не в юридичному, а в нормальному зрозумінні цього слова. Дуже, навіть занадто багато. Неначе щось рветься в середині. Рветься, не дивлячись на те що кохання вже давно стало історією, а останній рік сумісного життя був отруєний її ж поведінкою. Проте коли вона нарешті вирішила піти, чомусь стає не по собі. В голові виникає багато запитань, починаються спогади і в основному з чого все почалось.
Я сиджу на балконі. Спостерігаю голубе небо і жалкую над тим що давно кинув палити. Зараз би не завадило. Заспокоївся б, хоча, здається із нервами в мене все в порядку.
Вона – збирає речі в кімнаті інтенсивно жестикулюючи руками щось говорить. Само собою зрозуміло, що всі ці слова адресовано мені.
Боже мій! Це якесь кіно. До того ж далеко не шедевр. Це все відбувається зі мною?
Я її не слухаю. Ні, безумовно, до мене долітають якісь уривки фраз. Як правило всі ці фрази образливі і незаслужені. Таке враження, що вона виправдовується перед собою. І викликає мене на відповідь, але я цього не зроблю. Хай лютує сама. Я не збираюсь остаточно зіпсувати свої нерви через її примхи, тим більше що це все одно нічого не змінить.
За останній рік мені потрібно було щонайменше раз двадцять піти самому. І збирався ж уже, але... Але випогоджувалось і я знову думав, що погані дні минули. Але то все була тільки ілюзія. І я, як бовдур гнався за потягом, котрий зникав за обрієм. Хтось із знайомих часто любив повторювати цю приказку: “Ніколи не женись за зникаючим потягом і жінкою не доженеш, а наступний і наступна буде неодмінно”. Я її тоді добре завчив, цю приказку. Проте приказувати – одне, а діяти так – зовсім інше. І ось, вона зникає за обрієм, як потяг із приказки. Хм! Це абсолютно не романтично. Але – факт.
Боротися за кохання!!! Здається вже абсолютно безсенсово. Та чи взагалі варто за нього боротись. Воно або є, або його немає і твоя боротьба тут не грає абсолютно ніякого значення. Краще потратити ці сили на щось більш путнє. Багато хто скаже, що це психологія слабака, але хай, може їм пощастило на цьому поприщі. Мені ж як бачите не щастить.
До речі, я забув відрекомендуватись. Звати мене Таранюк Олег Миколайович, три роки тому закінчив КПІ по професії інженер-машинобудівник, механізація і автоматизація виробництва, якщо вас цікавить більш детально. Само собою зрозуміло, що по розвалу Великої Імперії, яку в миру називали Радянським Союзом, ця професія не давала абсолютно ніяких перспектив. Був ще варіант, як офіцер запасу міг піти до лав збройних сил, але не пішов. Ні, мене ніхто не відмовляв, просто так вийшло. Не зрослось. І ось не пройшло і півроку постійних пошуків роботи як намалювався один із моїх інститутських друзів і дав надію на майбутнє.
Хоча назвати Сергія другом було б не правильно. Скоріше ми були просто знайомими. Проте дуже добрими знайомими. Друзями ми не могли бути так як не мали абсолютно спільних інтересі. А зійшлись на базі сумісної вигоди. Я не знаю навіщо він поступив до вузу, тим більше технічного. І чому саме на таку спеціальність. В нього абсолютно не було тяги до техніки. Однак і дурнем він не був і не є.
- Сидиш! Мовчиш! Крити нічим! – я перепрошую, це моя нещодавня друга половина виглянула на балкон.
Само собою зрозуміло, їй набридло виговорювати свої гнівні монологи серед чотирьох стін. Погодьтесь не дуже вдячні слухачі.
- Оксано, ти вибач, але я тебе не слухаю, - все ж таки це нахабство перебивати мої спогади і роздуми про вічність так грубо.
- Ну ви тільки гляньте на нього! Він мене не слухає! – її голос зірвався на крик, - А для кого я це все говорю?
- Ти знаєш, для мене це на завжди залишиться загадкою, - в ці слова я вклав як можна більше іронії.
Мабуть цього було не варто говорити. Обличчя Оксани почервоніло від гніву стало аж бурячковим. Наступні п’ять хвилин я вимушений був вислухати такий монолог, що поневолі зрозумів театр втратив досить таки добру акторку.
Терпеливо витримавши паузу і дочекавшись того моменту, коли Гамлет би на місці мої колишньої коханої сказав: “Ступай отравленая сталь по назначению” і зробив відповідний рух. Так воно і було в реалії, тільки роль датського принца виконувала Оксана. Що робити, просто перехопив її руку.
- Значить слухай мене, - тут вже сам ледве стримувався, - Зібралась іти – іди. Твої монологи мені не потрібні. Розповіси їх комусь іншому. І ще одне не дай Бог ще раз піднімеш на мене голос, або руку як тільки що спущу по сходах. Все! Розмову закінчено. Вільна.
Цю роль я не грав, а дійсно був розлючений. Це передалось моїй співбесідниці і вона оцінивши ситуацію зникла за дверима.
І знову я один. Зі своїми думками. З надією, що більше ніхто не переб’є. Все ж таки в самотності є щось добре. Хоча не завжди.
Так на чому я закінчив? Ах, да! Сергій. Безумовно він не був дурнем. І вчитися міг. Потенціалу вистачало. Проте в нього просто не вистачало часу. Так, не смійтесь, це непросто слова, а так воно і було. В нього, на відміну від більшості студентів, була мета. Мета не нова, стара як світ – розбагатіти. І він до неї вправно і методично рухався. Тобто, крім звичайних мрій він вкладав ще й роботу в копілку своєї мети. І взагалі Сергій ще й знав шляхи досягнення власних прагнень і нікуди з них не звертав. Комерсант, як то кажуть, від Бога.
Яка взаємна вигода була в мене з ним? Здогадатись не важко. Я добре вчився, а в нього на це не вистачало часу. В нього було те що не було в мене і навпаки. Всі його завдання виконувались мною, не за дякую звичайно, а платив мені товариш щедро. Виконуючи це все я особисто отримував подвійну вигоду. Набивав руку по спеціальності, розширював знання, ще й мені за це платили. Робив я ці роботи багатьом, але Сергію завжди і в першу чергу. Ну а зі своїм підходом до роботи, самодисципліною і просто вмінням на ринку даних послуг мої роботи котувались досить високо.
Чим мені подобався Сергій? Своїм відношенням до навчання. Він був своєрідно чесний і нічого не здавав за гроші, хоча можливості були. Отримавши зроблену роботу він завжди просив розкласти її “по-поличках”. Досконально вивчав. До найменших дрібниць. Хоча, навіщо йому це було? Я не питав. Вибачте, я знову повертаюсь до сказаного, але це висновок попереднього – він міг вчитись, а часу внього не було.
Коли по закінченні ВУЗу, на загальній п’янці Сергій брав у мене нові координати, я не вірив у новий виток знайомства і просто махнув рукою. Всі це знають. Беруться про всяк випадок і одразу забуваються. Хіба що... але дуже рідко. Проте я погано знав свого “постійного клієнта”. Він зателефонував. Через півроку. Коли я вже був згоден на будь яку роботу і запропонував мені майже те на кого я вчився. В одній із його фірм. З хорошою зарплатною і одразу видав аванс, ще, навіть, не почувши згоди. Хоча, здається, вона просто читалась на моєму обличчі. Я погодився. Адже кар’єра охоронця в супермаркеті абсолютно не тішила моїх амбіцій.
Що я маю зараз? Два з половиною роки працюю на нього. Як начальник він вимогливий, але нормальний. Без незрозумілих примх і манії величності. Такий немаловажний факт, як зарплатня мене майже ніколи не турбувала – Сергій скупим не був, але і не переплачував. Коротше, платив по справедливості і сума була не малою навіть для Києва. Ще й крім всього мої спартанські потреби не вимагали чогось особливого. Тобто з цього боку все було добре, а от із іншого...
- Мені все ж потрібно із тобою поговорити, - ну от згадай про ... воно і з’явиться.
- І про що ж таке важливе ти ще мені не висловила свою думку? – вибачте мою іронію, але я втомився від переливань із пустого в порожнє.
- Я все розповім, тільки заспокойся, - ну, це нормально, ще кому потрібно заспокоїтись.
- Говори.
- Не тут.
- А де? – ні, це їй Богу смішно.
- Давай зайдемо до кімнати.
В принципі... В принципі, мені цього не дуже хочеться і абсолютно не цікаво, що вона там хоче сказати, також я не маю ні найменшого бажання щось говорити їй. Однак я погодився. Ми все ж таки прожили разом три роки. Може не самих кращих, але і далеко не самих гірших. І почуття до цієї симпатичної дівчини в мене є, і ще не скоро зникнуть. Заходжу на кухню. Заздалегідь знаю все, що вона скаже, а як вести себе – не знаю. Я не хочу щоб вона йшла, але мій терпець урвався. Чому так сталось? І хто в цьому винен?
Хто винен – не знаю, може і дійсно я більше. А почались нерозуміння між нами рік назад. Так, десь близько року. Рік був дуже напружений. Фірма взяла дуже серйозний заказ, на перспективу. Роботи дуже багато, часу не вистачало, преміальні лише десь за обрієм. Вкалував по 10-12 годин на добу, без вихідних.
А в Оксани – черговий стрес, отак от, і я нахапався новомодних слів. Подруга вийшла заміж, за досить таки не бідну людину і поїхала в турне по Європі. Хм! Як це все стандартно і банально. І чому саме зі мною. Хтось із знайомих сказав що заздрість у жінок набагато більше розвинена, ніж у чоловіків. Прийшлось переконатись в цьому на власному досвіді.
- Що там у нас на думці зараз? – все ж таки залишаюсь гранично іронічним, це своєрідний захист. Погляд випадково впав на пачку цигарок. “Палить!? Раніше не помічав такого гріха. З таким життям скоро почне колотись”. Колись з-за неї я сам кинув палити. Хоча і не тільки палити.
Оксана сіла навпроти і втупилась мені своїм поглядом прямо в очі. Може це і справляє на когось враження, але на мою думку, зараз не та ситуація.
- Ти подивись на що ти перетворився? – так, початок я зрозумів, дипломований педагог починає вчити заблудлих життю, одне паршиво, сам педагог – не знає предмету.
- Мила, може я помиляюсь, але мені здавалось, що зовні я схожий на людину, як і завжди.
- Перестань іронізувати. – вже який раз прошу вибачення за іронію, але мені ця “серйозна розмова ” нічого крім клоунади не нагадує. Чи вона хоче виправдатись перед собою, чи схилити мене до думки, що у всьому я винен сам. Звичайно винен. Але, мадемуазель, це вам говорити не обв”язково.
Підвівшись вона зробила декілька кроків і різко розвернулась. Гм! Ефектно! Знімаю капелюха.
- Ти завжди був таким, чи став недавно?
Цікаве із-за своєї тупості питання на яке може прозвучати тільки така сама відповідь, чи скоріше зустрічне запитання.
- Яким?
- Я тебе просила, - знову зрив на крик, а нерви у вас баришня ні в дугу, - Ти чудово розумієш про що я.
- Ну, якщо вже на рахунок прохань, - я витягнув із її пачки цигарку, трохи поміркував і припалив, хай йому чорт, тютюн не саме гірше, що є в нашому житті. – Говорити – говори, а на горло брати не варто, розмови не вийде. І так, я слухаю, ви що ж таке страшне і потворне я перетворився останнім часом.
Тиша. Вона збиралась із думками. Я здивувався. Оперативне мислення і реакція в неї завжди були швидкими. Це ще раз доказує ... Що це доказує? Не знаю.
- Ти перестав звертати на мене увагу. Тобі стало абсолютно все одно де я пропадаю, чим займаюсь, а при розмовах навіть не слухаєш, що я кажу. Це по твоєму нормально?
Здається, людині, котра придумала слово шаблон варто поставити пам’ятник. Мої відповіді також можна погнати по даному руслу, але навіщо? Навіщо виправдовуватись? Який сенс? Я вже нездатен нічого змінити. А виправдання черговий раз докажуть їй, що вона права. Навіщо давати в руки суперника такі козирі.
- Так, - зробив глибоку затяжку гірким димом, плив з непривички, думки розходились, але при таких розкладах і думати не потрібно, - Ти мені просто набридла.
- Я...! – так панове, такого повороту розмови моя велика комбінаторша не планувала, а я як остання потвора на це сподівався. Але поясніть мені як потрібно було діяти. З пізнього дитинства не люблю банальностей. Хоча це ще не значить , що завжди поступаю оригінально. В крайньому випадку намагаюсь.
Оксана стояла посеред кімнати і широко розплющеними очима дивилась на мене. Щось намагалась сказати, але не знаходила підходящих слів. Я свого досягнув. Вивів її з рівноваги.
- Ти... – слова застрягали в горлі, а “праведний” гнів ще більш ускладнював словотворення, нарешті щось знайшлось, - Ти... Ти ... Тварина.
Ну що ж. Раз почав то потрібно продовжувати далі грати свою роль вурдалака, “исчадия ада”, “безмозглой твари”, що загубив все її молоде життя, її найкращі роки і т.д. і т. п. Добре ще що не насильно видав за себе заміж.
- Так і я горджусь цим.
- Слюнтяй! Дурак! Черв’як безхребетний!
Це тільки дуже незначна і літературно допустима частина слів і виразів якими мене обклали за досить таки невеликий проміжок часу. Сидів я спокійно, що її дужче всього бісило, хоча про всяк випадок перевірив чи є в мене хребет. Вище згадувана деталь кістяка була присутня, що досить суттєво мене заспокоїло. Припалив наступну цигарку.
- Ти взагалі ні на що не здатен, - ну, це стандартизована фраза, з вищою освітою можна було б бути трохи винахідливіше, - Ні на що, ти чуєш? Я з тобою зустрічалась тільки із жалості. Так ти безпомічно виглядав.
Н-да, по її сценарію я мабуть все ж таки повинен був сказати щось в своє виправдання, проте я лише засміявся.
- Хам! – отакої, з чого це, - Не вмієш себе поводити із жінкою і не можеш нічим забезпечити.
А це ще до чого.
- Мила, тобі потрібно читати побільше літератури, а то твої фрази аж ніяк не ліпляться із ситуацією.
Вона знову пирснула і зникла в кімнаті.
Це навіть не цікаво. Про такі стандартні монологи я чув не один раз. І все ж мене постійно цікавила сама побудова фрази: “Не вмієш себе вести із жінкою”. А як, вибачте, себе вести із мегерою, котра три роки сидить на вашій шиї, користувалась вашими доходами, якій пробачались всі без винятку капризи і ось настає момент коли вона вас за це все криє такими словами, про які ви навіть не здогадувались, що вони існують на світі. І ще одна деталь психології – вона чомусь думає, що чоловік повинен жити заради жінки. Абсурд. Сужу зі своєї власної точки зору.
- Я із-за нього...
Ні, літературу вона все ж таки почитує. Так здається Портос доводив до сліз жінку судді, якщо я не помиляюсь звичайно. Але все одно все так банально, аж сумно. О, Господи, а продовження, про кращі роки, про найкращих і найбагатших у світі кавалерів. Так неначе за такого оболтуса, як я її насильно тягнули трактором.
- І чому питається?
Відволікають. Ні, питання задане не мені. Воно задане просто так у простір, але так щоб я чув. Потрібно втрутитись в монолог, бо роль німого слухача мені вже обридла.
- Дура, потому что, дура-с!
Здається фраза із анекдоту. Оксана завмерла на порозі кухні. Схоже, що і ця фраза сценарієм не передбачалась. Але короткі стримувані удари, як говорять в боксі, пора закінчувати і переходити до заключної серії.
- Тепер послухай мене, ти вже достатньо говорила, а цей цирк пора закінчувати. Ти зібралась іти? Правильно. Іди. Ще б місяць і я б пішов сам. Твої виходки мені уже набридли. Почнемо спочатку. Твої молоді роки – я не насильно тебе забрав від сім’ї і мами, навпаки, сумісне життя була твоя ідея. Друге, коли починали жити ти знала, що я не бізнесмен і живу із зарплати яку мені платять.
- Ти міг би заробляти більше...
- Так! Ша! – тут вже довелось підвищити голос мені, - Тебе я слухав битих три години. На рахунок зарплати – вона мене влаштовує і робота влаштовує також. Тепер на рахунок тебе. Два роки як закінчила університет і не можеш влаштуватись на роботу. Це нормально?
В принципі, на це питання відповіді було не потрібно. Я знаю як це прозвучить із її уст. Оксана опустила очі до долу і потім враз різко підвела. Щось хотіла сказати, але я перебив.
- Не звертаю уваги. На кого? На тебе? Говориш, щоб я на себе глянув у дзеркало. Мадемуазель, почніть із себе. Коли ти останній раз дивилась на свою фігуру. Коли ти робила зарядку, хоча б. Не потрібно. Чув. Не має часу. По півтори години на штукатурку є час, а п’ятнадцяти хвилин на зарядку – немає. Ти вже жиром заплила, як борець сумо. Все. На цьому ставимо крапку. Мені також набридло і цих доказів доста. Ти вільна. Я проводжати не буду.
Вона пішла із силою грюкнувши дверима. Вони то в чому винні? Здається я її сильно образив. Самому якось не зручно за останні слова, але ж довела. Та і сценарій, придуманий нею, для того щоб я відчув себе винним, був ніякий. Хоча він своє зробив. Я дійсно відчуваю себе винним.
Ну от і воля. Я залишився сам. На столі самотньо лежить пачка забутих цигарок. Тепер мені знову потрібен тютюн. Про те що сьогодні сталось, ми дуже скоро пожалкуємо. Але, не дивлячись на всі мінуси, мені дуже шкода, що вона пішла. Хоча може це й на краще.
2.
Будильник спрацював рівно о шостій. Але я вже не спав. Привчений вставати рано з дитинства, вже в більш дорослому житті не дозволяв собі роскоші спати до пізна. Може це й не правильно, але мені так зручно, а зі слабкостями своїми потрібно боротись, хоча не завжди вигравати.
Квартира зранку здалась порожньою і нежилою. Прямуючи до ванної, чомусь згадував вчорашню розмову. Злоби ні на неї, ні на себе не було. Сталося, те що повинно було б статись, але чому на душі такий смуток і чому так шкода втраченого?
Холодна вода змиває втому майже безсонної ночі, адже заснув лише під ранок і то ненадовго. Всю ніч згадував минуле і думав ні про що. Тобто якісь думки були, але зараз їх згадати я не можу.
Жорстко, до червоної шкіри розтирався рушником заставляючи циркулювати охоловшу від води кров. На душі водночас і сумно і весело. Парадокс. Може це істерика? Хальт! Тіпун тобі на язик. Було б із-за чого.
Зварилась кава. Оксанині цигарки так і продовжували лежати на столі. Поневолі згадав, як раніше полюбляв спокійно і самотньо попити каву під цигарку. Відкрив пачку. Залишилось лише дві. Н-да! За декілька годин скурив більше десяти штук і ще й з відвички. Во даю, однако! Зрозуміло, чому зараз поганенько. І все ж кладу одну цигарку за вухо, припалюю іншу і з чашкою кави виходжу на балкон.
Моросить дощ. Зрозуміло – осінь. Кінець вересня. А ще вчора сяяло сонце. Дивно. Хоча – чому? Палю, п’ю каву і дивлюсь у двір. Підняв погляд до гори. Сіре, сіре небо. Чомусь погляд на нього навів на думку, що погода є індикатором мого настрою. Хм! Може бути, але тоді вчора повинна була б бути гроза. Але чому? Вчора я веселився, розважався граючи на чужих нервах. Погода зіпсувалась лише під вечір. Таки так. Дійсно індикатор.
Вдягаючись на роботу випадково глянув у дзеркало. Н-да! Що ти там говорив про заплилого жиром борця сумо. Жиру звичайно було не багато, проте зовнішній вигляд залишав бажати кращого.
Погляд по волі перекочував у куток де припадали пилом штанга, гирі, гантелі і еспандер. На них був вже досить таки суттєвий культурний шар. Так, я вже й забув, коли брав їх востаннє в руки. “Це просто необхідно виправити” – згадав слова одного свого інститутського товариша, правда вони колись відносились до нашого тверезого стану. Само собою потрібно виправити, і чим скоріше, тим краще. Але не тверезий стан я маю на увазі. Критикуючи іншу людину я забув, що критику потрібно починати насамперед із себе.
Вийшов на поріг і поглянув ще раз на свою квартиру. Вона знову мені здалася сірою і не жилою. Я вже відвик жити сам. Це погано, прийдеться звикати.
Годинник показував сім годин. Ще рано і тому на тролейбусній зупинці було ще мало народу. Давка почнеться о восьмій. “Як добре бути не корінним киянином, - чомусь прострілило в голові, - Тоді не звикаєш до одного району, блукаючи і живучи в різних районах міста починаєш любити його в цілому. Хоча не завжди, я знаю людей які із-за цього зненавиділи його, але кожному своє”. Здається я посміхнувся промовивши про себе це концтабірне гасло.
Простий маршрут вже бо-зна скільки їжджений-переїжджений І на цей раз пройшов звичайно – без ексцесів. Ексцеси починаються в годину пік. Тоді потрібні міцні нерви, але і до цього звикаєш.
Метро, я спіймав себе на думці, що шукаю очима до болю знайому постать і не знайшовши її просто втупився в одну точку.
Під монотонний стук коліс думки приходили і відлітали. Вони мінялись із частотою ударів кельтського барабану. З’являлися, блискали і знову зникали в темряві. За мить вже не пам’ятав про що була попередня думка. Нісенітниця якась. “Стоп! Я їду на роботу”. Доречи влучне зауваження, адже як говорили древні: “Йдучи на ведмедя – думай про ведмедя”. Вони були праві. Дуже праві.
Від метро “Осокорки” до промзони фірми двадцять хвилин ходу. Завжди долаю цей шлях пішки, хоча й ходить транспорт. Раніше використовував цей час щоб налаштуватись на роботу, щоб вже прийти туди з потрібними думками, а не зі своїми переживаннями і проблемами. З чого почався цей аутотренінг. Не можу дати відповіді. Може із того моменту коли почув цю приказку: “На ведмедя – про ведмедя”. Древні були дуже мудрими людьми. Воістину.
- Николаіч, усьо бєз проішествій! – гаркнув мені біля воріт наш “бдітєльний страж” дядя Толя, в минулому прапорщик Радянської Армії. Здається я ще ні разу не бачив його тверезим. Відкрив своїм ключем двері, що вели в цех. Скривився від вдарившого в ніс запаху мастил і металу. Не знаю чому, але не ловив ніколи кайфу від заводської романтики.
Залізними гвинтовими сходами піднявся на другий поверх, тут розміщуються роздягальня, душова і адміністративні кабінети, ну і мій кабінет також.
Хм! Кабінет. Як звучить. А взагалі то це невелика кімната, задній план якої займає зварена з уголків шафа. Там повний бардак із довідників, старих креслень, інструкцій, словом всього, що потрібно інженеру. Але в цьому бардаку я розбираюсь із заплющеними очима і не дозволяю прибиральниці наводити там порядок. Далі, справа біля вікна бачивший ще, мабудь, окупацію письмовий стіл. На ньому правда порядок. Ну і основна частина мого “кабінету” старий, ще ГДРівський кульман. Він якраз займає добрі 2/3 кімнати. Кажуть зараз мало хто ними користується, але я – консерватор.
Чим займається фірма? Слушне питання. Коли мене про це питають то неодмінно напоряться на відповідь: “Мені це і самому цікаво”. Звичайно це жарт, але якщо всі жарти відкинути в сторону то ми займаємося виготовленням і ремонтом С/Г техніки. Це основне. Є ще правда багато інших напрямків, але то не моя кухня і я в неї не влажу.
З розвалом Союзу минули часи колгоспів гігантів. Постала потреба в менш габаритних і більш економічних сільськогосподарських знаряддях. Купувати за кордоном дорого, от наша фірма і займається тим що переробляє великогабаритне на мале і так далі. Крім того буває ще багато халтур іншого плану. Вони, в більшості своїй, або взагалі не мають, або мають досить відносне значення до сільського господарства. Яка, в принципі, різниця адже метал і в Африці – метал, а закони механіки кругом діють однаково.
Одна з таких халтур зараз і мала зайняти мою голову і ті півгодини що залишились до початку робочого дня. Робота була майже готова проте деякі спірні нюанси необхідно було передивитись. Знову зібравшись з волею я відкинув у бік різні, зайві зараз, думки і заглибився у світ допусків, посадок і розрахунку сил.
Зайві і дурні думки пару раз пробували пробити блокаду свідомості, але надійно виставлений захист залишив всі їхні починання незакінченими. Профі є профі. Це я про себе.
- Халтуриш? - Почулося із-за кульмана через деякий час. Глянув на годинник. Ого! Трохи захопився. Вже півгодини як почався робочий день. Проте з цією роботою я вже закінчив.
Голос із-за кульмана належав звісно начальнику, тобто Сергію.
- Привіт! Та так потрохи.
Сергій протиснувся між стіною і краєм кульмана і став коло мене. Потисли друг-другу руки. Він уважно подивився креслення, потім зі знанням справи заглянув у розрахункові листи.
- Халтур на здоров’я, головне, щоб не в шкоду основній роботі, - як старий інститутський товариш я мав деякі привілеї.
- Та так трохи захопився.
Сергій ще раз уважно подивився на мою роботу і промовив:
- Знаєш, як говорив нині модний автор Віктор Суворов: “Я б на танкових стволах вішав тих хто не захоплюється”. І я, тобі скажу, з ним повністю згоден. – щось його зацікавило в кресленні, але він відірвався і запитав, - Виходить.
- Угу. Вже вийшло, - я поклав олівець на стіл, - В тебе не буде цигарки.
Сергій розглядаючи креслення дав цигарку і клацнувши запальничкою дав припалити і раптом, немов щось згадавши:
- Ти ж не палиш?
- Почав.
З розуміючим виглядом похитав головою дивлячись мені в очі.
- Дістала?!
- Вчора пішла до матері з речами.
Начальник, а зараз просто друг похлопав по плечу і промовив:
- Нічого старий, може це на краще.
- Скоріше всього.
Черговий раз Сергій уважно обдивився креслення і проглянув документацію.
- Кому це ти таку річ робив?
- Та, твоєму другу, як йог там Канючий чи Канюжий?
Здивовано глянувши на мене він трохи подумав і сказав:
- Може Калюжний?
- О-о, це він.
Ми засміялися разом.
- Ну і пам’ять в тебе старий. Рекламуй щоб у нас клепали.
- Більше ніде.
- Що, серйозно.
- Повір на слові.
- До чого країну довели, - начальник важко зітхнув, - Так ти говориш, що з цим закінчив?
- Так.
- Тоді в мене до тебе справа.
Зі свого “дипломата” на мій стіл він поклав декілька альбомів креслень і стопку паперів іншої документації.
- Проглянь.
Я бігло розглядав це все хвилин двадцять, весь цей час Сергій стояв поруч.
- Ну, - прозвучало після того як огляд було закінчено, - Що скажеш?
- Само собою, це все тобі потрібно було вчора, - це було ствердженням.
- Гірше, ще позавчора.
- Тут на тиждень роботи, а скільки часу є в мене?
- До післязавтрашнього ранку.
Я присвиснув і опустився на стілець.
- Це просто не можливо.
- Дуже потрібно.
- Річ не в тому. Я зараз можу взяти під козирок і рявкнути “будєт здєлано”, а післязавтра позичати в Сірка очі і казати, що просто не вистачило часу. Сергію, я вмру біля кульмана від перевтоми, але просто не встигну.
- А скільки потрібно, щоб виконати це в шаленому ритмі, - начальник протягнув мені цигарку.
- Крім того, що ти дав, ще один день.
- По рукам, - він навіть не думав, - Але не більше.
- Ти начальник, але чур мені не заважати, і своїм замам скажи.
- Я знав, - Сергій підстрибнув, - Я знав що ти не підведеш.
- Угу, - що я ще міг сказати.
- Що тобі потрібно, щоб краще малювалось.
- Твоя велика вдячність, само собою.
Начальник з посмішкою розвів руками.
- Велика банка “Нескафе”, електрочайник і цигарки в комплекті.
- Буде, а цигарки які палиш?
- На твій розсуд.
- Зараз буде, тільки не підведи.
- Сергію Володимировичу, не перший рік знайомі, - ображено-жартівливим тоном промовив я.
- Зрозумів.
Сергій пішов. Настрій в нього був чудовий, а мені із новим заказом розгрібатись, але що зробиш, така моя важка інженерська доля. Принесли замовлення. Трохи посидівши, я підвівся і взявся за роботу. Думаю це на краще. Додому не хотілось, та і на найближчі три дні голова буде зайнята приємнішими речами ніж спогади про втрачене кохання. А там глядиш і забуду, що воно взагалі було.
3.
Не вперше працювати на виснаження. Але без втрат не зрозумієш смаку перемоги. І хай нею користуються інші. Для мене особисто справа не в лаврах, котрі мені дасть хтось, а в тому, що по закінченні роботи я зможу сам собі сказати: “Я це зміг”. І хай сміються ті, хто працює за винагороду, тільки за винагороду і виключно за винагороду, я ж працюю із любові до процесу. Мені здається, що в цьому секрет майстерності.
Але менше з тим. Останній раз пробарабанив своїми електронними мізками калькулятор. Останню лінію провів по ватману олівець. Неначе все. Справу закінчено. Знову передивився розрахунки. Прикинув на око все вірене-перевірене багато багато разів, після чого відчув втому і якесь спустошення. Відкинувся на спинку стільця і припалив цигарку. Пусте, що в роті і так гірко від нікотину. Зараз просто захотілось подиміти в спокої і не думати про проектоване.
Говорити про те що я не спав майже три доби було б абсолютною брехнею. Всі сімдесят дві години виділенні на роботу були поділенні і розраховані – на їжу, на сон, на перекур. На сон було виділено дев’ять годин. Три рази по три. З третьої по шосту ранку. Вовча пора, вовчого сну. Більше я не тільки не зміг собі дозволити, а не зміг би фізично. Все стояли перед очима цифри і лінії. І таке б продовжувалось до того часу поки не закінчу справи. Тому беріг себе. Все вдалось і я був гордий собою. Дійсно гордий. Невиспаний і втомлений, три доби не знімаючи одягу я був задоволений собою і зробленою роботою.
Підвівся. Зібрав і розсортував всі папери. Привів їх у більш менш пристойний вигляд, попрямував до кабінету Сергія. Годинник показував 8.30. Через півгодини починається робота. Встиг.
Секретарші не було на місці, тому я просто пройшов в кабінет. Начальник розмовляв по телефону. Зайшов і сів навпроти нього.
- Що скажеш? – втомлено промовив бувший інститутський друг, поклавши слухавку і дивлячись мені в очі. Н-да, настрій у нього нівдугу.
Я подивився навкруг. Нікого із його чисельних замів в кабінеті не було.
- Ви просили, я зробив, - про всяк випадок на ви почав я викладаючи на стіл свої папери.
- Ах, да, - втомлено промовив Сергій і не дивлячись почав ховати все в шафу, але якоїсь миті його погляд зіштовхнувся із здивованим моїм, - Чорт! – витяг із шафи і швидко почав переглядати.
Викликав секретарку.
- Ващенка до мене! – баришня помітила який стан у шефа і швидко побігла виконувати.
Відверто кажучи його перша реакція мене трохи образила, все ж таки я дуже старався. Потім я взагалі перестав щось розуміти. Схоже на те що минулі дні Сергій також мало відпочивав.
Зайшов Ващенок. Шеф всучив йому мої папери. Дав якісь інструкції. Мене це не цікавило взагалі. Моя робота почнеться значно пізніше.
Ващенок пішов. Сергій зробив ще декілька дзвінків, про щось домовлявся. Я ж продовжував сидіти, потиху почав засипати.
- Ух! Ну ти і молоток! – була його фраза після цих всіх тіло пересувань, - Втомився?
- Ні, ти знаєш я ще виграю Марафонську битву, попереджу афінян про її вдале закінчення і після цього візьму Фолклендські острови верхи на акулі розмахуючи черкеською шашкою.
- Абсолютно не смішно. – Сергій відкрив холодильник, дістав звідти пляшку коньяку і порізані лимони, - Скільки плануєш відпочивати?
- На добу я можу розраховувати? – адже я знав, що те все що я зробив в рекордні строки, ще не все. В процесі роботи виникне ще так багато питань і нестиковок і крім мене їх буде нікому вирішувати.
- Навіть на більше, - напій був розлитий по рюмках, - Тримай, вірменського давно не пив?
- Більше, буде занадто. А вірменського не пив взагалі.
- Тоді це просто необхідно виправити.
П’янка з директором, це добре чи погано? Точної відповіді мабуть не має. Все залежить від людей.
- Лесик відвезе тебе додому. Ну а післязавтра я тебе чекаю.
Лесик – особистий водій Сергія, і просто добрий водій. Само собою як і будь який добрий водій Лесик є джигітом дороги. Тому доправив мене додому в рекордно короткий термін. Знову квартира здалася нежилою. Тільки зачинивши двері я зрозумів як виснажений.
4.
Два тижні повністю загружений роботою. Заказ виявився дуже важливим. Налагоджували лінію по виробництву. Фірма гуділа мов вулик. Сергію навіть довелось наймати додаткових людей. На мені особисто було зав’язане якщо не все то дуже багато. Я бігав по цехах, говорив із людьми, пояснював, заміряв, прикидав, замальовував. Потім підіймався до себе вносив різного роду зміни і корективи. Всі мої думки були зайняті цим. Додому приходив тільки після одинадцятої і одразу падав спати. В восьмій вже приїжджав на роботу. З таким графіком я зовсім скоро забув, що в мене колись була жінка, і що вона мене покинула. Взагалі не думав про те, що вдома чекає пуста квартира і що я тепер сам. Я навіть вдячний був шефу за таку зайнятість.
Але все, як добре, так і погане закінчується. Робота стала в нормальний режим. Лінія притерлась і вже не вимагала таких над зусиль, як на початку. Ще декілька днів розбирався із накопиченою за дні свого стаханівства халтурою, але її було небагато.
І ось все. Робота вже не вимагає постійного напруження і праці на межі можливого. О п’ятій цехи завмирали і люди розходились по домівках. Доводилось іти і мені. Однак додому я не спішив.
Приходив додому, готував вечерю і по декілька годин зникав в нетрях Інтернету. Продивлявся новинки, заходив на різні сайти, просто так, без будь якої схеми. Дещо, що здавалось найбільш цікавим перекачував собі. Спочатку це мене сильно зайняло, але з часом безсистемність вганяла в смуток. Потрібно було більш раціонально зайняти свій вільний час, а чим?
Відповідь прийшла з дитинства. В один із своїх вихідних я сів за письмовий стіл і просто накидав план дня. Так би мовити розпорядок. З вище написаного сам зрозумів, що більшу частину дня немає чим зайняти. Це дратувало. Взяв ще один листок і почав записувати чим би хотів зайнятись. Обдумування написаного зайняли досить велику кількість часу і дали деякі результати. Наприклад, якщо більшу частину часу немає чим зайняти, то чому б не використати його з користю, для себе. Тобто зайнятись самовдосконаленням. Заважають цьому процесу лише власні лінощі, але на це чоловіку, мужчині, дана воля. За допомогою неї лінь можна загнати за плінтус.
Починаю з нового листа. Потрібно визначитись із потрібним і розставити пріоритети. Що потрібно мені. Досить молодій людині 25 років, інженеру за фахом. Тут починаєш розуміти, що потрібно дуже багато. І раніше час від часу я відчував дефіцит знань, а зараз взагалі розумію, що не погано було б продовжити навчання.
Ще один чистий аркуш паперу ліг переді мною на стіл. Почнемо. Вже серйозно, як говорив класик: “С чувством, с толком, с растановкой”. Починаю накидувати схему. По-перше: мені як інженеру просто необхідно було б знати графічні програми. Що для цього потрібно. Більш менш пристойно опанувати комп’ютер. Так як мої знання в цій галузі можна коротко охарактеризувати новомодним словом “юзер”,
якщо не ”ламер”. Далі при знанні компа, було б не зайвим знати англійську.
Підвівши підсумки маємо слідуючи: англійська, комп’ютер, графіка. Що для цього потрібно. Час, гроші, бажання. Часу зараз – валом, гроші – також не є проблемою, адже на одного я заробляю більш ніж достатньо. Бажання, із цим гірше всього, але ми себе пересилим.
І тут як завжди закрадеться підла думка. А не краще знайти собі заміну для другої половини і не парити мізки?
Також вихід, але при більш детальному розгляді має прорву слабких сторін. Як говорить досвід багатьох поколінь – не варто вирвавшись із однієї петлі лізти одразу в іншу. Тобто, коли йдеш на пошуки кохання то дуже слабкий шанс знайти щось нормальне, скоріше всього втрапиш у таку ж халепу із якої щойно вирвався, або у ще гіршу. Порядних жінок не шукають, вони з’являються самі по собі.
Щось мене пробило на філософію, може все ж таки помилився із вибором професії.
Від підлих думок відбились. Що далі? А далі декому просто необхідно зайнятись фізкультурою і витягнути свою тілобудову із паршивого стану. А то розповідати комусь мастак, а сам?
Ну от і все. Я підвівся зі столу. Напрямки визначено, пріоритети розставлено, справа за малим – почати. Вдягаюсь на прогулянку. Починати потрібно не відкладаючи.
5.
Ви будете здивовані, але навчання повністю захопило мене і саме для самого зрозуміння цього було вражаючим. Ще на першій зустрічі із своїм майбутнім репетитором я червонів, плутався у фразах, вів себе мов першокласник на уроці мужності. Проте вона, а репетитор була жінка, виявилась добрим педагогом і, говорячи вуличним жаргоном, розтормошила мене, після чого навчання пішло. Воно не давалось мені легко, але і не йшло важко.
Якось по закінченні чергового уроку моя вчителька, Тетяна Анатоліївна запитала:
- Молодий чоловіче, вибачте за запитання, але ви що, збираєтесь за кордон?
Я в цей час взувався в коридорі. Питання мене здивувало.
- З чого ви взяли?
- З вашого відношення.
- Тобто?
- Ви заплатили вперед. Просили зробити п’ять занять на тиждень, з чого можна зробити висновок, що вам потрібно по швидше. По віку ви не є тим контингентом який заставляють вчити мову, та й ви стараєтесь.
Ну, так. Логічний ланцюг побудований правильно. До речі, про закордон я не думав. А зараз це модна штука – працювати за кордоном. Тільки на плантацію мов нігер я не піду. “Увольте-с, гордые мы”.
- Браво, міс Марал, - я захлопав у долоні, - Я спробую дати відповіді, але це розвалить ваш логічний ланцюг. В мене дійсно не так багато часу, тому що раніше я його не цінував. Стараюсь... Я просто відробляю потрачені на себе гроші і дійсно хочу знати мову.
- Мені здавалось, що гроші відпрацьовую я, - вона стояла в дверях кухні і дивилась на мене.
“Типова вчителька. Хоч картину малюй” – пам’ятаю майнуло тоді в моїй голові.
- Ви по-своєму, я – по-своєму.
Я вже збирався йти.
- Тоді моя вам порада.
- Слухаю.
- У вас проблема із запам’ятовуванням.
- Дивно, на пам’ять ніколи не жалівся , але це вже помічаю сам.
- Річ не в пам’яті. У вас голова забита іншими проблемами і щоб це перебороти необхідно частіше бачити тексти на англійській мові. Це може бути що завгодно – газети, журнали, книжки та в решті-решт комп’ютерні ігри. Мій син на англійських версіях ігор зрушив свою мертву точку. Прошу вас прислухайтесь до поради. Буде легше і вам і мені.
- Добре. Обов’язково прислухаюсь до вашої поради. До побачення.
- До побачення.
Я вийшов із під’їзду. Холодний осінній вітер вдарив в обличчя. Він пробирав до кісток. Це змусило втягнути голову в плечі і підняти комір пальто. Листопад. Кінець осені. Вже два місяці як я один. Дивно. Інші, після того як їх покинули, починають пиячити і скочуються на ніц. Може я не інший, але нічого особливого до цього часу в собі не помічав. Просто так склалась ситуація. В крайньому випадку те що я роблю зараз краще ніж скочуватись в алкогольну прірву. Добре що вдалось знайти альтернативу алкоголю. Хм! І добре що це не наркотики.
6.
Пораду Тетяни Анатоліївни на рахунок англомовних книжок, газет, фільмів і ігор я сприйняв нормально. І дуже швидко зрозумів чим кращі ігри. Якщо книжку, газету чи фільм можна задовольнитись просто загальним смислом то текст в комп’ютерній грі потрібно знати повністю, інакше не так піде гра. Крім ігор я також закупив кілька англомовних книжок, декілька дисків із фільмами. Почав заходити на англійські сайти. Результати в навчанні покращали.
На роботі все йшло більш менш спокійно. Були навіть дні коли сидів і нудився від безділля. Ні тобі планової роботи, ні халтури. Уявляєте. Починаєш відчувати себе непотрібним.
Одного суботнього дня, я сидів за своїм компом, повністю поринувши у епоху древнього Риму, поданої у ігровій версії “Цезар ІІІ”, черговий раз намагаючись пройти тернистий шлях від простого громадянина до всемогучого Цезаря, коли роздався телефонний дзвінок.
- Ало, - промовив я піднявши слухавку.
- Привіт, синок, - почув у відповідь жартівливий голос батька.
- Вітаю, па.
- Щось ти якось незрозуміло пропав і не виходиш на зв’язок. – його голос звучав трохи ображено.
А це була правда. Я не телефонував батькам декілька місяців. Отак завжди, потрапивши у халепу біжиш до них бо знаєш, що не зрадять, а як все нормально то неначе вони і не існують. Діти – страшні егоїсти.
- Па, я вибачаюсь, серйозно, весь час забуваю.
- Угу! – донеслось за п’ятсот кілометрів від мене, - Цікаве виправдання. Знаєш що роблять із забудьками в нашому інституті самі курсанти?
- Навіть не здогадуюсь.
- Б’ють. Просто б’ють.
- Мені дуже подобається ця традиція, але я можу розраховувати на маленьку привілею, як син викладача.
- Можеш. Тебе поб’ю я особисто.
- Не маєш права. Мені вже більше 18.
- Це не грає абсолютно ніякої ролі, - жартівливий тон давав зрозуміти, що я вибачений, - Коли приїдеш?
- На наступні вихідні.
- Точно?
- Як бога кохам.
- Диви не забудь.
- Ну, я ж уже дав обіцянку.
- Добре, як ти там живеш? – стандартне запитання на яке іде завжди стандартна відповідь.
- Нормально. Працюю. Вчусь.
- Вчишся? – здивування було в голосі батька.
- Так вчу англійську. Підтягую трохи відставання за епохою.
- Давай-давай, як там Оксана? – я чекав цього питання.
- Пішла Оксана.
- Куди? – а тут вже здивування не було.
- А, я його не знаю.
- Так серйозно. – мені здалось, що трохи з жалем.
- Думаю да, вже два місяці як про неї нічого не чув.
- Зрозуміло. Так ти знайшов альтернативу?
- Думаю не сама погана.
- Щось в цьому є. Добре приїжджай поговоримо.
- Так, неодмінно буду.
- Бувай.
- Щасти.
Поклавши слухавку я розразився на свою адресу довгою, заплутаною і цинічною фразою з багатьма нецензурними складовими. Так забути про найдорожчих. “Это не ест гут”. Черговий раз собі пообіцяв телефонувати батькам раз у два тижні і знову занурився у повний пригод стародавній світ.
7.
Знову субота. Ранок. Тиждень пройшов не принісши з собою ніяких новин, чи змін. Немає навіть що згадати за минулі сім діб. Нічого не відбулось за виключенням п’янки із снабженцем. Та і там, що згадувати, напились і все. Навіть не пам’ятаю як додому прийшов. В принципі в спиртному багато дурості, але навіщо я тоді пив? От так завжди – і сила є, і воля є, а от сили волі – немає.
Напився я так думаю від постійної одноманітності. Набридло. Все неначе зупинилось. Неначе я знаходився на межі якогось перелому, але сам гнав від себе цю думку.
Сьогодні поїду до батьків. Вони зараз живуть в Одесі. Батько викладає в Інституті Сухопутних військ. Нормальна робота для підполковника-артилериста. Подумати тільки, як давно я в них не був.
Вже все зібрався. Виходжу на балкон перекурити на дорогу. Тільки сім тридцять. Вихідні, звичайно, бувають виключенням, але не завжди. По звичці я прокидаюсь рано.
З балкону видно шкільний стадіон. Стою і спостерігаю з висоти тринадцятого поверху, як якийсь молодий чоловік бігає по кругу. Крок за кроком він набирав самим собою встановлені нормативи. Поволі захоплююсь цим невидовищним зовні бігом. Проскочила думка, що давно пора би самому зайнятись цим видом фізкультури, адже давно збирався. Спортивне залізяччя так і лежить у кутку незайманим. Все на що мене вистачило це витерти з нього пил. Посміхнувся. Пора. Пора і потрібно. “Навіщо воно тобі?” – хай задають собі інші. Потрібно. Його за плечима не носити. І воно неодмінно колись буде потрібно.
Роздумуючи на рахунок спорту і мого місця в ньому добрався до центрального автовокзалу. Некисло мене загрузило.
Пізня осінь, це не літо і мої надії виправдались. З квитками не було ніяких проблем і автобуси ходять досить часто.
Дорога. Весь час на неї займає близько десяти годин, це якщо не буде ніяких затримок. Я вже не міг спати і як би себе не заставляв – не зміг би. Просто тупо дивився у вікно згадуючи давно забуті пейзажі. Мало що змінилось.
При тому всьому, що я їхав до батьків – не можна було сказати, що я їду додому. Одеса не є моїм рідним містом, як і для батьків також. Це просто останнє місто служби батька.
Що ж можна назвати моїм рідним містом? Не знаю. Як раніше можна було проспівати: “Мой адресс не дом и не улица, мой адресс – Советский Союз”. Але, якби сказали росіяни: “увы”. Не має вже такої держави. Правду кажучи іноді жалію, що розвалилась така імперія, хоча і розумію, що вона була в програшній позиції.
Умань. Проїхав майже півдороги. Місто всесвітнього паломництва хасидів і одного з кращих парків Європи. Хасиди – це така течія в ортодоксальній іудейській вірі. Здається. А в Умані похований їхній святий. Звати його по-моєму Нахман. Так – цадик Нахман. А парк – Софіївка, був побудований на почадку ХІХ століття граф Потоцький своїй дружини Софії. М’яко кажучи не варта вона була такого подарунку, але це моя особиста думка. Якщо повернутись до рідного міста, то Умань стояло б першим в черзі рідних міст. Адже я тут народився і звідси родом мої батьки.
Навіть смішно. Як у Айвенго був девіз на щиті: “Desdechado”(Лишённый наследства), так і мені варто було б написати – Лишённый родины. Шкода, що не знаю як воно звучить іспанською. Чорт! Ну і думки.
8.
Ні двір ні будинок не наштовхували ні на які спогади дитинства і юності. Навіть дивно, адже я прожив тут якийсь час. Проте спогадів не було. Мовчки піднявся сходами на знайому, але давно забуту площадку. Зупинився коло дверей. Захотілось просто постояти покурити.
Знаю, що за цими дверима ніколи не буду незваним гостем. Знаю, що в будь який час дня і ночі будуть тут раді мене бачити, але все ж таки буваю тут дуже рідко. Навіть занадто рідко.
Легко натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулась легка хода. Ніхто не задав питання: “Хто там?” і ніхто не дивився в “глазок”. Просто відчинились двері.
- Привіт, ма.

Не знаю чому, але домашній затишок ніколи мене не турбував. Більш за все мою уяву турбували далекі мандри. Небачені країни і ... гори. Гори. Хоча я бачив їх лише на фотографіях і по телевізору. Але зараз я вдома. В сімейному колі. Мама клопочеться на кухні не знаючи чим ще нагодувати блудного сина, а батько все розпитує про мої плани на майбутнє.
А які в мене плани? Я їх сам не знаю, живу як живеться. Самовдосконалююсь, а для чого? Не знаю. Не можу дати відповіді. Просто так. Тому що хочеться.
По телевізору передавали новини. Коли диктор зачепив тему вічно палаючого Кавказу наша розмова перервалась.
Москва черговий раз боялась нашестя терористів. Хоча на мою думку у всьому що відбувається на теренах Росії винні вони самі. І не тільки політика їхнього уряду а й все населення.
- Знову будуть щось підривати, - промовив батько.
- Я можу їх зрозуміти, поки це не зачіпає персонально мене, або моїх близьких.
- Не зрозумів, - батько здивовано глянув на мене, - Поясни як ти можеш зрозуміти підірвані лікарні і жилі будинки.
- Розумієш, па, - почав я, - Росія – велика держава, з великою, добре оснащеною армією. Вона може собі дозволити підняти літаки в повітря і кинути їх на бомбардування Грозного. Бомби ж не вибирають куди падати, а ти як фахівець знаєш можливості наших прицілів. Крім того – зрівнянні із землею чеченські села чи ти вважаєш, що там були тільки бойовики?
- Так, але в партизанській війні немає мирного населення.
- Згоден, так думають росіяни, а що забороняє точно так думати чеченцям. Вони не можуть бомбардувати російські міста з літаків, тому вони везуть бомби в поясах смертників. Хто в цьому випадку більший терорист, це ще питання.
Батько зміряв мене здивованим поглядом.
- Але в чому винні мирні люди в Москві?
- А в чому були винні мирні люди в Грозному? Їм також з цієї війни ніякої користі.
- Не розумію, чому ти захищаєш чеченців?
- Я їх не захищаю і не виправдовую, про них мало, вірніше, взагалі не можу сказати нічого хорошого, хоча і ніколи з ними не зіштовхувався. Але я хочу сказати, що люди захищаються і ні в кого не питають на це дозволу. Просто захищаються і все. Як би там не було не вони напали на Росію, а Росія на них.
- Так це внутрішня справа Росії.
- А Хорватія була внутрішньою справою Югославії. Боснія і Герцеговина також. Але одразу втрутилось ООН. Знаєш чому?
Батько посміхнувся.
- Ну відкрий мені очі.
- Тому що Югославія не має такого стримуючого фактору як ядерна зброя, а Росія має. І ось тому Чечня – внутрішня справа Росії, а Хорватія і Боснія – право народів на самовизначення.
Батько задумався.
- В принципі, в цьому щось є. З твоїми доводами важко не погодитись.
Тут в кімнату зайшла мама і наша розмова потекла в іншому руслі.

Хоч як і приємно бути в батьківському будинку, але потрібно повертатись вже до свого життя. Там мене чекає щось цікаве. Чи підозрював я тоді про це. Ні. Однозначно ні.

Пропозиція.
1.
Сів в маршрутку. Глянув на годинник. Пересвідчився, що не запізнююсь. Я їхав на зустріч. В цьому би не було нічого дивного, крім одного. Зі мною з самого ранку зв’язався старий ще інститутський знайомий. Я взагалі то і забув, що він існує на світі. Ось таким чином людина і дала про себе знати.
П’ятниця. Щойно прийшов з роботи. Зайнятись нічим, а як немає чим зайнятись то або жени за пивом або тягай гантелі. Пиво я особливо не люблю, тому вирішив зайнятись другим. Тільки-но розім’явся? Як задзвонив телефон.
- Слухаю, - роздратовано промовив піднявши слухавку, зрозуміло адже мене перервали.
- Ало, привіт, - почулось у відповідь, - Таран, це ти?
Трохи здивувався, останні роки три мене ніхто не називав давно забутим інститутським прізвиськом.
- Для кого Таран, а для кого і Олег Миколайович, - я не впізнавав співбесідника і це дратувало ще більше.
- Привіт Олегу Миколайовичу, - в слухавці почувся смішок, - Це Кос, а для інших Косенко Дмитро Петрович.
- Кос?! – тут моє здивування перескочило всі межі можливого і допустимого, - Привіт, Діма! Як твоє дорогоцінне нічого?
- Та, нічого, - знову почувся смішок, але на цей раз якийсь трохи знервований, з цього зрозуміло, що в нього далеко не все гаразд, - Слухай, давай зустрінемось. Дуже потрібно.
Щось в нього таки трапилось, на скільки я пам’ятаю він завжди встрявав в халепи і викручувався за рахунок інших, не раз їх підставляючи. Неприємний суб’єкт. Із тих хто на чужому горбі любить в рай в’їжджати.
- Ну, якщо дуже потрібно то давай зустрінемось. Коли і де?
- Коли ти зможеш?
- Я нічим особливо не зайнятий завтра.
- Давай в десять на “Золотих воротах”.
- Та без питань
- До зустрічі!
- Пока!
В слухавці почулись короткі гудки. Поклав її на місце і повернувся до спортивних снарядів. Не подобався мені цей телефонний дзвінок. Як я вже говорив, Кос завжди був досить таки неприємним суб’єктом. І його неприємності при великому бажанні останнього грозили перерости в мої неприємності. Це він вміє. Так я думав вчора. Так думаю і зараз. Якесь неприємне передчуття не покидало мене в маршрутці. Все задавався питанням чому він обрав саме мене, адже ми ніколи не були друзями, та навіть і близькими знайомими не були, просто вчились в одній групі. Ще що мене сильно цікавило в цій ситуації – звідки він взяв мій телефон? Може дав Сергій? Та ні. Навряд чи. Сказати, що Сергій недолюблював Коса – не сказати нічого. Твердо знаю, що із-за Коса мого нинішнього шефа вивозили в ліс. Зрозуміло що не на прогулянку.
На диво Коса я впізнав одразу, не дивлячись на довгий розрив. Високий, не в приклад мені, десь під метр дев’яносто п’ять, в своїй темно коричневій шкіряній куртці, здавався навіть широкоплечим, хоча я твердо пам’ятав, що він худий мов вобла. Невелика, навіть мала для його росту голова, трималась на худій мов сірник шиї. Обличчя також було не сильно приємним і мужнім. Безвольне підборіддя, пухлі губи, тонкий, прямий, але не зовсім пропорційний ніс. Великі сірі очі під світлими бровами і середніх розмірів лоб. Волосся прикривала чорна спортивна шапочка.
- Привіт! - швидкою ходою я підійшов до нього майже впритул і знявши печатку протягнув руку для привітання.
- Привіт! – він відповів на привітання, проте моя вихідна ще більше рознервувала його. Крива посмішка скривила мої губи, адже я цього і добивався.
- Чого такий переляканий? - скоріше для порядку запитав я помітивши, що він постійно дивиться по сторонах.
- В мене до тебе справа... – почав було одногрупник в минулому, але я його перебив.
- На мільйон?
- Не жартуй, не до жартів, - його стан починав мене потроху турбувати, в нього дійсно щось трапилось. Це непокоїло.
- Добре говори.
- Тут?
- Ні, я тебе поведу в китайський ресторан, - ці його питання починали дратувати, схоже його стан передавався і мені. Та і ще одне. З давніх студентських часів пам’ятав, що перед ним не варто показувати гроші. Вициганить по-любому, а бути його спонсором я просто не хотів.
- Таран, чого ти такий злий? – промовив мій опонент вдаючи із себе ображеного.
- Послухай сам, я тобі для чогось потрібний, значить ти мене хочеш на щось розвести. Не перебивай, - я застережливо підняв руку, - Про свою репутацію потрібно було думати раніше. Так от викликаєш мене на розмову і починаєш ломати комедію. Говори, що потрібно, а якщо хочеш кудись запросити то запрошуй.
Не знаю навіщо брав одразу бика за роги, але ситуація мені не подобалась, та і стан Коса насторожував. Крім того не покидало передчуття, що він хоче мене втягнути в досить таки серйозну авантюру. Що не скажеш, а типаж він неприємний у всіх розуміннях. Тоді навіщо я з ним зустрічаюсь. Можна ж було відмовитись. Шкода що про цей варіант я пізно подумав.
- Ні, на запрошення я не маю вільних фінансів, - само собою зрозуміло Кос завжди тяжко розставався зі своїми грошима, - Але справа серйозна і мені дуже потрібна твоя допомога.
Ми рухались по Володимирській у напрямку Софійського собору.
- Тоді говори.
- Слухай, - Кос запалив цигарку, - Пару місяців назад я мав одну бізнесову справу з кавказцями як посередник. Справа вигоріла і ми її відмітили з шиком, в “Будапешті”.
- Не кисло, - мені, як і більшості громадян цієї країни, такого роду заклади були недоступні, хоча Кос міг і перебільшувати, понтуватись.
- Я сильно підпив і почав гнати всіляку ахінею.
- Це не дивно, - здається я сумно посміхнувся.
- Не перебивай, - Кос нервово палив цигарку за цигаркою, - Так от розмова зайшла за зброю, коротше, я не пам’ятаю, що говорив, але наплів багато . Пам’ятаю, що одному з них розповідав про установки класу “земля-земля” спроектовану одним не признаним генієм артилерії. Що ці установки дуже добрі в партизанській війні і ніде раніше не застосовувались.
Кос замовк. Якусь сотню метрів ми йшли мовчки не звертаючи уваги на шум міста і перехожих. Цього всього неначе не існувало. Я обдумував розповідь свого візаві і думав, яким боком це може вдарити мене.
- Ну і, - нарешті сам порушив мовчанку.
- Наступного дня ця людина мені зателефонувала, домовились на зустріч і він запропонував мені гроші за те що я зведу його із цим світилом.
- Світила, само собою, в природі не існує, але ти пообіцяв і взяв гроші, - я перебив його так як не важко було здогадатись за продовження.
- Так, але ти звідки знаєш? – Кос промовив це дивлячись прямо перед собою і не чекав на відповідь.
- Не важко здогадатись, - я сплюнув на тротуар, запалив цигарку і зарання знаючи відповідь задав питання, - І що ти хочеш від мене?
- Олег, допоможи мені. Скажи що цей геній – ти.
Хоч я і зарання знав, але десь в глибині душі думав, що до такого нахабства він не дійде. Але Кос за весь цей час не змінився.
- Ти знаєш, що ти дурак, чи це ще таємниця, - більш розумнішої фрази я придумати не міг, але... Зрозумійте мене.
- Таран, мені більше немає до кого звернутись.
- Ні, ти не просто дурак – ти дурак в кубі, в... десятому ступені, - я почав скаженіти, - З якого, скажи мені будь ласка різнокольорового хрєна, я буду тобі допомагати. Гроші взяв ти, мені навіть нічого не запропонував, а тепер я буду за тебе відбуватись.
- В мене не було виходу.
- Чим ти думав коли розказував?
- Я був п’яний.
- То їж лайно раз пити не вмієш.
На звук мого голосу почали повертатись люди. Здається я зірвався на крик. Намагаючись заспокоїтись я знову запалив.
- Таран, ти ж завжди міг щось придумати. Ти ж був кращий на факультеті. Ніхто так не знав механіку, а які ти робив ракети на свята.
- Ні, ну їй Богу ти баран. Я не знаю... В природі навіть не існує слів якими б можна було тебе назвати. Це не механіка, це аеродинаміка і ще бог знає що інше. Я не фахівець у цій сфері. А ракети і школярі вміють робити, це ще не значить, що всі вони стануть Корольовими.
Тепер вже я йшов і палив одну за іншою. Нервував як не знати хто. Але ось мені спала думка і внутрішній голос сказав: “Стоп! Чого ти хвилюєшся, хлопче? Це абсолютно не твоя справа. Цей балбєс тобі ніхто. Чого хвилюватись. Спуститись на “Майдан незалежності” сядь на метро їдь додому і забудь про розмову”. Прикинув. І справді. Мені це все до чого.
- Ну що ж Діма. Я тебе вислухав. Нічим тобі допомогти не зможу. Приємно було поспілкуватись.
Він благаючим поглядом дивився на мене.
- Таран, в тебе не має совісті.
- Хто б говорив, - я сплюнув на асфальт. - В тебе й ще мозок взагалі відсутній. Про що думав коли ляпав язиком і брав гроші, га. Все. Щасливо.
Далі я його не слухав. Перейшов дорогу і пішов вниз в напрямку Майдану Незалежності. Весь шлях додому я думав про Коса. От дійсно ж є люди. Чим вони тільки думають. Неначе ж і не тупий, а як зробить щось, як щось витворить. І що саме смішне. Він же був на сто відсотків впевнений, що я йому допоможу. В нього навіть і думок не було, що я відмовлюсь.
Я був злий. Злий весь шлях додому. Приїхав. Відімкнув двері. Ввімкнув комп’ютер. Під”єднався до Інтернету. Ввійшов в пошукову систему “Rambler”. Набрав в пошуку “Військова техніка”. Почав лазити по різних сайтах читати, передивлятись, аналізувати. Помітив, що особливо звертав увагу на реактивну артилерію. Із чого б це? Близько третьої години ночі я відключився від “іне-ту” і впав в тривожний сон.

Телефон задзвонив коли я повернувся з пробіжки. Нерозуміючими очима я довго дивився на апарат, думаючи хто б міг так рано мене турбувати. “Так рано. Хто б це міг бути. Так рано. Може щось на роботі?”
- Ало! – все ж таки взяв слухавку.
- Привіт, Олег! – з іншого краю донісся голос Коса.
- Ну що ще? – спеціально зробив сонний голос.
- Не хотів мені допомогти, тепер слухай. Я вчора передзвонив їм і сказав, що ти ломаєшся. Дав їм твої координати. Вони сказали, що вміють вмовляти. Вгадай як вони це будуть робити? Так що купляй вазелін козел. Я викрутився.
Поступово, спочатку повільно і далі все швидше і швидше відчув як лють повністю захоплює мене. Серце збільшило темп, кров кинулась в обличчя і затремтіли руки.
- Але ти урод, - сказано було тихо, дуже тихо.
Опонент на тому боці засміявся.
- Від урода чую. Бог говорив допомагати людям.
- Не поминай всує. Знай – ти нажив ще одного ворога.
- Ставай в чергу і запам’ятай номер.
- Я буду першим.
Поклав слухавку і сів на диван. Всього аж тіпало від люті. Помста. Тільки помста, але потім. Зараз. Що робити зараз? Потрібно думати. Думати. Задіяти всю свою сіру речовину. Думати як викрутитись, бо тоді і помсти не буде.
Сів за стіл і дістав із шухляди штук двадцять аркушів формату А4 і олівець. Почав накидати якісь ескізи. Варіант викрутитись був тільки один. В мене був час. В мене залишався мій мозок. В мене були знання. І ще була матеріальна база. Ситуація не така вже й неконтрольована. Навіть коли вас з’їли залишається два виходи. Я посміхнувся.
“Ах, Діма! Діма! Балбєсом ти був – балбєсом і помреш”.
2.
Мало в житті буває ситуацій коли все повністю залежить від тебе самого. І, схоже на все, це була якраз та ситуація. Я знав, що вони рано чи пізно прийдуть, вони не можуть не прийти. Про щось сперечатись із цими людьми було безсенсово, на мою думку, а захисту просити не було в кого. Говорити їм, що мене підставили і я не маю до цього ніякого відношення – навряд чи повірять. Потрібно вже зустріти їх вже озброєним. Тепер мені здавалось, що я зможу дати те що потрібно кавказцям. Я зроблю це. Тим більше, що і самого вже зацікавило. Погано, що не знаю – скільки відведено часу.

Минув тиждень. Тихо і спокійно. Я лише декілька разів бачив незнайомих людей під своїм під’їздом. Та і весь час здавалось, що за мною стежать. Може це параноя. А якщо ні?
Так це не була параноя. Вони прийшли. І було це в понеділок.

Я повертався від репетитора з англійської. Це вже були останні заняття, залишилось їх всього чотири. Тобто це останній тиждень. Далі потрібно думати про інші курси. Підходячи до під’їзду помітив шикарну іномарку, що припаркувалась на протилежному боці дороги. Вона явно була не з нашого двору. Повільно пройшов повз неї і коли машина вже опинилась за спиною серце по особливому тьохнуло. Зупинився. Сумно посміхнувся про себе і повернувся обличчям до машини. Ні, мене ніхто не звав. Я просто відчув щось на зразок німого оклику.
Передні, пасажирські, дверцята відчинились. Із машини вийшов невисокий кремезний чоловік у шкіряному плащі.
Світло вуличного ліхтаря падало йому на обличчя зверху і трохи збоку. Акуратно зачесане чорне волосся. Високий лоб. Мощні надбрівні дуги. Чорні, як і волосся, брови не нависали над очима, а якось по особливому прикривали їх. Колір очей неможливо було розгледіти. Прямий кавказький ніс. Губи були прикриті чорними із просіддю вусами. Акуратно підстрижена борідка не скривала вольового підборіддя і трохи виступаючі скули. Наскільки я розумію колір шкіри повинен бути смуглим, хоча в світлі ліхтаря цього видно не було.
Нас розділяло два з половиною – три метри. Більше із машини ніхто не вийшов, хоча було помітно що там хтось є.
- Олег?! – чоловік промовив на російський манер.
- Так, - мені почувся мій власний голос, він долітав звідкілясь з далеку. Я боюсь. І сам це знаю.
- Аслан, - чоловік зняв перчатку і зробивши крок вперед протягнув мені руку для привітання. Я зробив те саме. Привітання було крепким і відвертим, - Вибачай я не розумію по-українському, нічого якщо будемо говорити по-російськи, - промовив він російською майже без акценту.
- Звичайно, - людина не грубила ще й вибачилась за нерозуміння, чому ж грубити у відповідь, я продовжував почату ним розмову також по-російськи, - Піднімемося до мене?
- Чому ні? – Аслан відповів одразу.
- Це зо мною, - кинув я на вахті. Ліфт підняв нас на, смішно сказати, 13-й поверх. Зайшли в квартиру.
- Кава? – спитав для порядку.
- Не відмовлюсь, - мій гість зупинився в коридорі, роззувся і зняв плащ. – Куди повісити?
- Там шкафчик, в ньому вішаки, - я вже грався з кавоваркою.
Аслан зайшов на кухню сів на табурет і дістав з кишені піджака пачку “Мальборо” із запитанням подивився на мене. Не знаю чому, а

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 19 дек 2009 09:29 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Випробування.
1.
Чеченці знайшли досить таки непоганий полігон. Цей полігон розміщувався на території і понині не визнаній ніким Республіки Придністров’я. ПМР якщо бути повністю точним – Придністровська Молдавська Республіка. Так нездало покинута урядом України на призволяще і дикий Молдавський “беспредел”. Хоча такому як я немає чого судити про політику держави. В уряді сидять великі голови то нехай вони і думають. Мені важко буде розібратись в тій плутанині, котра називається політикою. Зачасто в ній не розбираються і ті що займаються нею професійно.

І так ПМР. Вдалий вибір, хоча на мою думку, при деякій сумі грошей ці випробування можна було провести і на Україні, але не я заказую тут музику.
Джип Аслана підвіз мене і все спорядження до самотнього пагорбу посередині полігонного поля. Почалась вигрузка. Це робили чеченці, я ж як спеціаліст повинен був дивитись за правильністю виконання. Я було ломану вся допомогти, проте Аслан мене зупинив і сказав тоном, що не потребує заперечень, що я майстер, а не різнороб і тому хай кожен займається своєю справою.
Спостерігаючи за розгрузлою я непомітно заглибився в свої думки і не помітив як все закінчилось. З за плеча почувся голос Аслана:
- Все. Щось ще потрібно зробити?
Я трохи здригнувся від несподіванки.
- Розставте цілі. Круги. Метрів по 5. На відстані 300м.
- Не далеко?
- Подивимось. Думаю, в самий раз.
Аслан із розумінням глянув мені в очі.
- Хвилюєшся.
- А ти як думаєш.
Він посміхнувся.
- Розумію. Ми ж ще не знаємо можливостей реальних установок.
- Так. Та краще спробувати зараз. Поки не приїхали спостерігачі. В крайньому випадку щось зможу поправити.
- Скільки цілей?
- Три. По одній на установку. Буде достатньо. Сьогодні стріляємо болванками.
- Так-так, я пам’ятаю, - він пішов виконувати.
Тим часом хлопці винесли все на пагорб і я перехрестившись рушив туди. “Не зовсім схоже на Голгофу”, - чомусь майнуло в голові. Поки цілі не розставлені установки не має сенсу збирати, тому просто спостерігав за Асланом і його людьми.
Визначились із першою ціллю. Далі починалась моя робота. Взяв далекомір. Відстань. Двісті сімдесят п’ять метрів. Норма. До центру. Прикинув параметри наведення. Почав збирати дерев’яну частину. Двоє хлопців кинулись мені допомагати, але я їх зупинив.
- Не потрібно. Просто спостерігайте. Ще встигнете.
Хлопці мовчки погодились. Їх взагалі було важко звинуватити в балакучості.
Земля тут була м’якою, тому справа йшла легко. Встановив основні стійки, прикрутив перемички. Відрегулював розпорами “нулі”. Приєднав направляючу і виставив кут пострілу. Вставив у направляючу маршовий двигун. При під”єднанні до маршового двигуна болванки була необхідна стороння допомога, все ж таки 46 кг.
Закінчив з першим. Помітив другу ціль. Визначив відстань. Почав виставлення другої установки. Тепер вже просто пояснював хлопцям, що я роблю і навіщо, проте допомагати не просив.
Третю установку вони збирали самі, я лише давав пояснення і сам виконував наведення. Аслан піднявся на пагорб тоді коли я проводив перевірку наведення установок.
- Швидко ви.
- Тут немає нічого важкого і складного.
- Так, я бачу.
Закінчив перевірку. Хвилювався.
- Відводь людей.
- Добре.
Він зі своїми спустився з пагорбу, а ваш покірний слуга зайнявся під”єднанням електрозапалення до пускових механізмів установки. Закінчив. Відійшов на декілька метрів вліво від своєї реактивної батареї. Надів навушники і на знак того що готовий підняв руку. Аслан махнув у відповідь. Кнопка “Пуск” на пульту управління легко піддалась.
Це, безумовно, перебільшення, але я здригнувся так немов струм пройшов через мене самого.
Ракета з шипінням пішла в гору. Мовчки спостерігав із великим хвилюванням і напруженням спостерігав трасу польоту. Приземлення. Є!!! Точно!!! Похибки мене не хвилюють. Вони не значні.
Тремтячими пальцями переставляю штекер на другу.
ПУСК!
Пішла! Верхня мертва точка! Мені здалось що я разом зі своєю ракетою. Я немов глянув зверху вниз. З висоти мертвої точки. На зниження! Є! Влучив!
Третя!
Пуск!
Є!
Немов три великі каменя звалились з моєї душі. Пульт м’яко випав із моєї руки і вдарився об землю. Я закурив і присів. Руки тремтіли від напруження. По тілу пройшла хвиля жахливого холоду.
Пройшло.
Пройшло нормально. Проблеми лише в наведені. Але з досвідом все налаштується.
Біля підніжжя пагорбу чеченці веселились, стрибали і кричали. “Аллах акбар!” Може і дійсно він акбар, але до цього пристрою ніякого відношення його акбар не має. Однак в голос це промовити я б не наважився.
3.
На наступний день подивитись на установку приїхали авторитетні люди із чеченської общини. Із обривків почутих розмов я зрозумів, що проїхав навіть якийсь серйозний авторитет із Москви. Не думав. Що мій агрегат буде мати такий успіх.
Випробування проводили бойовими снарядами з чотирьох установок. Говорити про мої хвилювання на початку випробування буде зайвим. Я дійсно дуже хвилювався не дивлячись на успіх попередніх випробувань. Проте все пройшло нормально. Всі цілі були знищені. Хлопці, котрих приставили мені помічниками, добре вже орієнтувались в пристрої. Чи мені фартило, чи щось інше, але бог цього дня був артилеристом, чи інженером... Один він це знає. Єдине до чого я їх не допустив це наведення. Не дивлячись на те що і в наведенні не було нічого складного, довіритись їм я не міг. Занадто багато стояло на карті.
На святковий обід з приводу вдалого випробування мене запросили. Авторитетам хотілось задати мені дуже багато питань.
На цьому застіллі я відчував себе чужим. Це зрозуміло, адже я не знав їхньої мови, звичаїв і т.д. Хоча Аслан і намагався згладити це відчуття, однак йому не дуже вдавалось. Я чекав на початок розмови зі мною. Хоч її і відтягували, проте як ніколи, я відчував, що вона висіла в повітрі. Нарешті людина, котра сиділа в голові столу звернулась до мене:
- Вибач, я забув як тебе звати?
- Мене звати – Олег, - я намагався говорити яко мога м’якше.
- Ти якої національності?
- Українець, - здивувало мене це запитання, сильно здивувало.
- Так, - “основний” був задоволений моєю відповіддю, - Ваші хлопці нам сильно допомогли під час першої війни. Ти знаєш кого несуть із них.
- Я чув про це. Але нікого з них не знаю. Я, взагалі, далекий від політики.
- А чому ти вирішив нам допомогти? – важка пауза зависла в повітрі, нарешті він її перервав, - Із-за грошей?
Що відповісти на це запитання я не знав. Я не міг дати відповіді на це навіть собі, а розповідати історію з Косом було недоречно, що до грошей то цей варіант ми навіть не обговорювали з Асланом.
- Не знаю. А грошове питання ми ще не обговорювали.
Основний здивовано подивився на мене, потім перевів погляд на Аслана і запитав щось на чеченській мові. Мій товариш спокійно і з достоїнством відповів.
- Аслан говорить, що ти взагалі не піднімав цього питання і навіть не хотів брати гроші на розробку.
- Він правий. Я не думав, що з цього щось вийде, а кота в мішку я не продаю.
Авторитет засміявся.
- Ти або дуже чесний, або дуже глупий. Пропонуєш товар і не говориш ціну, а якщо тебе кинуть?
- Я нічого не втрачаю. А ціну не називаю тому що не знаю її сам. Тут хай оцінює покупець. Думаю ви мене не кинете, а кинете – Бог вам суддя.
- Нам не має діла до вашого Бога, - він мовив з якимось презирством.
- Бог один, тільки називають його по різному. А, взагалі, це питання не в моїй компетенції.
Вони знову на якийсь час відволіклись і почали щось інтенсивно обговорювати між собою. Потім старший знову звернувся до мене:
- Ти щось говорив про безшумний міномет.
- Цей проект відпав в процесі розробки.
- Чому?
- Важкий, не економічний мала дальність і не велика потужність.
- А вдосконалити?
- В мене не має на це необхідних знань. Не хочу навіть братись. З’їсть багато засобів, а результату може не бути взагалі.
- А ці твої, - він посміхнувся, - “Базуки”?
- Це не зовсім “базуки”. Найбільш дорогі частини це снаряд і маршовий двигун. Це є бойовою частиною. Дерев’яна частина не коштує нічого. Прицільні пристрої легкі і прості в експлуатації. Обслуговування, - тут я зробив паузу, - Для оптимальної кількості, а це п’ять установок, достатньо двох чоловік. Найбільш слабка сторона це транспортування, але і тут для висування батареї необхідно аж вісім чоловік. Плюс наводчик. Ну і як для партизанської війни – група прикриття. Всього – чоловік з п’ятнадцять. При обстрілі об’єкта із п’яти установок, бачивши сьогоднішні стрільби, можете собі уявити втрати противника.
Мене слухали уважно. По закінченні пішли запитання.
- Ефективність примінення однієї установки? - запитала людина з холодними темними очима і видубленою сонцем і вітрами шкірою.
- Більш –менш, але краще парами, щоб дублювали одна одну.
- Обстріли колон?
- Тільки при зупинці, або невеликій швидкості. Найбільша ефективність лише при стаціонарних об’єктах.
- Якщо зменшити вагу снаряду і збільшити тим самим дальність?
- Тоді краще використовувати міномет.
Така відповідь дещо розвеселила людей. Було ще задано ще декілька питань по ТТХ установок. На них я відповів без запинок. Настала чергова пауза. Вона недовго тягнулась її порушив “основний”.
- Олег, ти вибач, ми тебе вислухали. Твою установку ми бачили, тепер нам необхідно дещо обсудити. Ти відповів на всі нас цікавлячі запитання. Тепер нам необхідно порадитись. Ще раз вибач.
Я ствердно хитнув головою і підвівся.
- До побачення.
- До побачення.
3.
Наступного дня мене знову привезли до них. Як і минулий раз був накритий великий стіл круг якого сиділи ті ж самі люди. Я привітався.
- Сідай, Олег. Снідай. Адже ти ще не встиг, - голос основного звучав трохи втомлено.
- Дякую.
Я намагався тримати себе невимушено, однак це вдавалось важко.
- Ми купуємо твою установку, - через деякий час після мого приходу промовив “основний”, - Скільки ти хочеш за неї?
“Скільки я хочу? Хм! Цікаве питання. Я навіть не здогадуюсь скільки це все має коштувати”.
- А скільки ви пропонуєте?
Ну, не вмію я торгуватись. Не вмію.
- Три тисячі, - промовив чоловік, що сидів по праву руку від “основного”, - Доларов.
- Я згоден.
- Отак зразу, без торгу?
- Я не барига з базару. Ви дали ціну, вона мене влаштовує. Проте в мене ще є одне прохання.
- Ми тебе слухаємо.
- Я хотів би сам обслуговувати в реальних умовах, для якої вона створена.
Здивування не те слово яким можна було б описати вираз облич людей, що сиділи за столом. Однак вони швидко оговтались. Першим почав говорити основний. Він звернувся до чоловіка з холодними очима. Говорили по чеченські. Ромова не була тривалою. Так декілька коротких запитань і відповідей. Потім ”основний” звернувся до мене:
- Розумієш, я сам тебе збирався про це просити, але якщо ти зарання згоден, то не бачу ніяких проблем.
Я продовжував сидіти і мовчати. Це прохання вирвалось саме по собі. Я не обдумував його довгими вечорами. Я не потратив на його обдумування і декількох секунд. Сказав. А тільки зараз зрозумів, що зворотної дороги не має.
Голос голови столу долетів здалеку і вивів мене з небуття:
- Олег, твоє прохання співпало з нашим. Ми цінуємо цей благородний і істинно чоловічий поступок. Умови поїздки обговориш з Русланом, - він вказав на чоловіка з холодними очима, - Пізніше. Може це не єдине твоє прохання?
- Так. Не єдине.
- Говори.
- У мене є ворог... – закінчити мені не дали.
- Ну, з цим пізніше. А поки дякуємо тобі за послугу. Зараз вибач в нас ще справи.
Я повільно піднявся з за столу і рушив до виходу. Аслан і Руслан також підвелись і запитливо глянули на “основного” немов питали дозволу. Отримавши його рушили за мною слідом.
Я стояв на вулиці і палив. Після довгого часу нервового напруження наступив спокій. Аслан і Руслан підійшли до мене. Закурили. Не було ніяких запитань. Просто чекали моїх слів. І я почав. Самому не хотілось так довго затягувати паузу.
- Мені потрібен той чоловік, котрий вивів вас на мене.
- Діма, - для Аслана це не було новиною і він не вдавав з себе здивованого.
- Що ти хочеш щоб з ним зробили? – питання мало сенс.
- Мені потрібно, щоб ми зустрілись з ним на одинці у якомусь глухому куті звідки вихід має лише один. Це можливо?
- Чому ні? – Руслан вступив в розмову і не потратив на роздуми ні секунди, - Якщо його привезуть сюди? Підходить?
- Це буде найкращий варіант.
- Добро, - Аслан викинув недопалок, - Тебе зараз відвезуть в готель а ми до кінця тижня виконаємо твоє прохання.
4.
Стандартний готельний номер. В ще недалекому минулому його називали “мрія відрядженого”. Цікаво, який тут люкс? Все стандартне до тошноти. Пахне казармою. І навіть зовні будівля нагадує казарму. На столі стоїть графин для води. Я використовую його не за призначенням. В ньому вино. Мені його продала коридорна покоївка, чи як вони там називаються в готелях такого класу. Я п’ю вино, смалю одну за одною цигарки і мов тінь нипаю по кімнаті. По телевізору якась нова поп-дива демонструє на весь світ свою привабливість, для чогось співаючи в мікрофон наскрізь пропитим і прокуреним голосом слова на незрозумілій, для нормальної людини, мові. Однак я не дивлюсь і не слухаю її, це не тому що мені не цікаво, просто із-за своїх думок я не чую і не бачу нічого навкруги. Закінчувався вже третій день мого очікування, і він був схожий на всі попередні. Я ходив пив вино, зрідка замовляв щось поїсти і смалив, смалив, смалив. Втомившись падав і засипав, що було не обов’язково в вечері, прокидався ж не обов’язково зранку. Сон був короткий, тривожний.
Про що я думаю? Хм. Про що? Про те яка я кровожерлива істота. Про те, що це не добре бажати смерті іншого. Але, разом з тим не знаходжу ні одного слова виправдання, щоб залишити в числі живих мого колишнього інститутського знайомого. Я хочу його смерті. Хай як це вас не злякає. Я просто дуже прагну цього. Мало того, я хочу відправити його в інший світ сам. Власною рукою і дивлячись йому в очі і слухаючи його благання пощади. Господи! Яка ж я тварь.
В думках... В думках я вже обігравав це велику кількість разів. Змінювались лише пейзажі і спосіб смерті, але суть залишалась та ж. Я це йому обіцяв і я це виконаю. Чого б мені це не коштувало. Вже все вирішено і задньої я не дам.
Ми постійно вбиваємо не людей. Мух, тарганів, комарів. Навіть грип ми лікуємо знищуючи бактерії вірусу. Все воно живе. Все хоче жити, але воно – не людина. За цих істот не має кримінальної відповідальності. Отак і Кос, він не людина. Він – істота, створіння, хлам.
Це вирішив я? Я? А чому я так вирішив? І хто дав мені право робити такі висновки?
Чому? Хто? Тому що вирішив. Тому що, я не раз і не два і, навіть, не десяток разів згадував нашу останню розмову по телефону. Він підставив мене. Підставив просто, граючись. Підставив людину, яка ніколи не зробила йому нічого поганого. Після чого з радістю розповів, смакуючи, чим мені все це грозить. Розповідав насолоджуючись і радіючи з моєї безпорадності. Моя погроза не злякала його. Він їх чув багато. Але навіть уявити собі не міг, що погрози виконуються. Він був впевнений, що виграв свою партію. Але я викрутився. Викрутився сам, не підставивши нікого. І тепер мій крок. І він повинен відповісти за свої слова і за свої дії.
Стоп! Стоп! Стоп! Але ж ти не Господь, щоб вирішувати це. Він же також людина зі своїми думками мріями, коханням і ще бог зна чим.
Я сів. Здивовано подивився на недопалок, що почав пекти пальці. Запалив наступну.
Все ж таки в мені залишилось ще щось. Щось таке, чого не з’їло ще бажання помсти. Те що протестувало проти такого ходу думок. Що це? Я не знаю. Не знаю і не хочу знати. Мені воно не потрібно. А Кос? Ні він не людина. Таких пробачати не варто. Самому дорожче буде потім.
Скільки людей, чесних і не чесних він загубив отаким відношенням і такими підставами? Скільки ж на його рахунку поламаних доль? Скількох образив? Ніхто не знає. І тому я думаю пора з цим закінчувати.
Стук в двері заставив мене здригнутись.
- Да? – голос мій був трохи зірваний.
Зайшов Аслан з одним своїм охоронцем.
- З приїздом, - я з посмішкою підвівся і протягну йому руку.
- Ну ти і надимив. Привіт братуха.
- Приїхав твій друг. Він на полігоні.
- А... – Аслан не дав мені закінчити запитання.
- Ні, він ні про що не здогадується. Приводь себе в більш-менш пристойний вигляд. Ми в низу в машині.
Хлопнули двері.
Холодний душ. Льодяна вода змиває сум, хміль, думки, дає деяку ілюзію полегшення. Витерся рушником до червоного тіла. Поголився і почистив зуби. Одягнувся і підійшов глянути в дзеркало. На щастя.
Із дзеркала глянув на мене більш-менш високий, широкоплечий, коротко стрижений молодий чоловік в чорному. Пальто, сорочка, світер, штани і взуття все було чорного кольору. Я завжди віддавав чорному перевагу перед іншими кольорами. Чому не знаю. Зараз контраст між блідим обличчям, білим волоссям і чорним одягом здавався дуже доречним. Сумно посміхнувся : “Кіллер, твою мать!”
Йшов по коридору. Спустився на перший поверх. Вийшов на вулицю. Спокійно підійшов до Асланового “мерса”. Відкрив задню дверці і сів на сидіння.
- Зовсім інша людина, - мій кавказький друг дав знак водію їхати, потім повернувся до мене і показав пістолет, - Знаєш як користуватись?
- Покажи.
- Ось, - він великим пальцем змістив фляжок, - Це запобіжник, це затвор, - пересмикнув, - Набій в забійнику.
Знову змістив фляжок, тільки вже вверх.
- Вже все готове. Тепер просто зміщуєш вниз і стріляєш. Все просто.
- Добре.
- Якщо щось не вийде хлопці тебе підстрахують.
- Не потрібно. Це моє.
- Дивись.
Він розвернувся і втупився в дорогу. Я ж поклав пістолет в кишеню пальто.
Все вирок винесено.
5.

Під пагорбом, з якого недавно проводили стрільби, стояло дві машини. Здається це були “ауді”, чомусь я тоді звернув увагу на характерну лише для цих машин емблему з чотирьох кілець. Біля них стояло дві групи людей.
Ми під’їхали. Я вийшов. Прищуривши очі подивився на захід сонця. Воно якраз зависло над горизонтом. Повільно перевів погляд на людей біля машин. Визначив ту групу до якої мені потрібно було підійти. Кос стояв в групі з Русланом і ще одним чеченцем. Вигляд в нього був веселий і безпечний.
- Привіт, Діма, - я почав розмову російською.
- Привіт, Таран, бачу ти не погано себе почуваєш.
- Так, твоїми молитвами.
Він злорадно посміхнувся.
- Ну, ну.
Аслан відізвав Руслана і третього до себе.
- Не думав, що ми так зустрінемось.
Кос продовжував нахально посміхатись. Він ні про що не підозрював.
- Знаєш, а я про це мріяв, - відстань між нами була метра три, достатньо, - Навіть собі не уявляєш скільки хочеться сказати тобі теплих і ласкавих слів.
- Говори тоді, чого тягнеш, - так хотілось заїхати йому з руки по наглій фізіономії, - Може доставиш мені задоволення забити їх тобі назад в горлянку.
- Та ні, тут ти помиляєшся. В горлянку я буду забивати тобі слова сказані мені пару місяців назад.
Кос був ще глупіше ніж я думав. Він ще раз посміхнувся своєю нахальною посмішкою.
- А зможеш? – з надією Діма подивився на охорону Аслана.
- Спробую, - Я повільно засунув руку в кишеню пальто і витягнув пістолет.
В очах мого візаві блиснула настороженість. Здається він починав розуміти.
- Таран, закінчуй цирк. В мене зараз важлива зустріч.
- Угу, зі святим Петром, - великим пальцем я опустив фляжок запобіжника, дивно, в мене вийшло легко, хоча тоді я про це не думав.
- Ти жартуєш, - тепер вже Кос боявся, - В мене з ними підв’язки, тебе потім розірвуть.
Тут вже нахально посміхнувся я.
- А ти як баран не розумів, що тебе везуть на бійню.
Кос благальним поглядом подивився на Аслана.
- Аслан, ми ж друзі, - однак останній проігнорував це плаксиве звернення.
Чеченці мовчки спостерігали за нами і не вмішувались. Їм все ще було цікаво чим все закінчиться. Дуже багато слів. В мене не вірили.
- Олег, ти не зможеш, - “глас вопіющего в пустелі”.
- Давай спробуємо.
- І ти вирішив вбити мене заради цих... чорних.
- Ні, Діма, із-за себе. Із-за тієї образи, що ти мені наніс, - пістолет, соєю вагою незвично відтягував руку, - Приходить час відповідати за свої слова і дії.
- Ні-і-і! Ти не зможеш, - мов пес загнаний в кут він ще на щось надіявся.
- Зможу, - це було вже сказано для себе самого.
Трохи опустивши пістолет вниз я натиснув спусковий гачок. Пролунав постріл. Аж сам здригнувся від несподіванки.
Діма впав на землю обома руками схопившись за рану на стегні. Куля, схоже на все, роздробила кістку. Дивно. Я мітив в коліно, але черговий раз впевнився, що стрілок з мене ніякий.
- Ти... Ти... – волав Кос, - Прикінчиш мене заради чорних. Вони ж самі тебе підставлять... Згадай... Ми ж дружили!
- Ніколи цього не було, - дивуючись своїй спокійності, я підійшов впритул підняв пістолет і знову натиснув на спусковий крючок, - Амінь!
Крики і стогони змовкли. Куля попала в голову. На цей раз туди куди і цілився. Миттєва смерть.
Великим пальцем підняв фляжок, поставивши пістолет на запобіжник. І... руки почали тремтіти.
- Молодець, - поруч стояв Руслан. Легко і швидко забрав пістолет із моєї руки, невловимим рухом вищелкнув обойму, зняв з запобіжника і розрядив пістолет.
Аслан підійшов з іншої сторони. Щось швидко кинув по чеченськи своїм охоронцям. Двоє відділились від групи взяли тіло і потягнули його за пагорб.
- На ковтни. Заспокойся, - Аслан протягнув пляшку з яскравою етикеткою.
Я зробив великий ковток. Рідина обпалила горло. Проте тремтіння в руках не пропало. Зробив ще один.
- Перший раз? – Руслан дивився мені в очі.
- Так, - промовив відірвавшись від пляшки, - Десь читав що повинно нудити.
- В принципі так, - Аслан сам ковтнув із пляшки, - Однак це буває не з усіма, з багатьма, але не з усіма.
Ми повернулись і пішли до ”мерседеса”.
- Ласкаво просимо в клуб любителів м’яса. – чомусь повернувся до мене Руслан і протягнув мені руку.
- Тобто? – я не зрозумів.
- Ти став вбивцею.
- Хм! Це добре чи погано? – мене знову почало трясти і я відпив з пляшки.
- Дивлячись з якої сторони дивитись, - замість товариша відповів Аслан, - Головне, щоб це не почало подобатись. Бувають ситуації, коли це просто необхідно зробити, але відноситись до цього потрібно як до роботи. Важкої, брудної, неприємної, але роботи. Коли це починає подобатись, ти перестаєш бути людиною.
6.
Ну от і все. Мій крок і мій вибір вже зроблені. Сказати, що я прагнув цього з самого дитинства було б неправдою. Я, навіть, не здогадувався що моє розмірене і спокійне життя буде колись порушене і я з головою порину у вир подій. Що ж змусило мене зробити цей крок? Не знаю. На це не має відповіді і, підозрюю, ніколи не буде. Це було просто зроблено. Зроблено і все. Зроблено само собою. І слова сказані за столом і дія після цього на полігоні.
Слова! Я промовив їх тоді мов уві сні і сам злякався сказаного. Однак промовивши їх я сам зробив крок за межу, яка тримала мене в сірій буденності із своїми малими клопотами і нудотою повсякдення. І все ж я злякався цього кроку. Злякався. Це правда. Бо щось, щось маленьке і бридке в середині не давало мені цього зробити. Не давало і завжди штовхало назад. Але цим непродуманим і простим кроком я відкинув його, відкинув далеко в темні глибини підсвідомості. Проте воно не здавалось. Воно вилазило звідти і постійно турбувало моє сумління.
Так було після двох пострілів на полігоні. “Ну ось, ти і став вбивцею, душогубом. Ха-ха-ха! Я тебе поздоровляю”. Виповзло воно на зовні захопивши всі мої думки. Тепер я просто не міг його просто відкинути, як не напружував волю. Я просто був повинен заспокоїти своє сумління. Довести, що все зроблене мною було просто необхідно. Але цих доводів не було. Не було взагалі. “Ти вбив людину”.
Це була не людина.
“Та звідки ти знаєш? Хто дав тобі право вирішувати?”
Тебе це не стосується. Це було моє і я так вирішив.
“Ти вирішив!? Пішовши на поводу у ненависті. Навіть не слухав його і не дав виправдатись”.
Виправдовуються винні.
“А ти в нас суддя і кат в одній особі?”
Так.
“І звідки такі повноваження?”
Тебе це не стосується. Це було моє, і якщо доведеться відповідати – я відповім.
“Доведеться”.
Отакі протиріччя крутились в моїй голові. Сам задавав питання і сам на них відповідав думаючи, що веду діалог зі своїм сумлінням. Так виглядав я досить таки кепсько. Та і як я повинен виглядати. Навантаження на психіку за останні декілька днів було сильнішим ніж будь коли.
Але все. Вагання позаду. Що зроблено – те зроблено. Все. Крапка. Кінець цитати. “Слідкуйте за розвитком сюжету” – здається такою була улюблена фраза моєї вчительки літератури.
У вікнах вагону почали з’являтись знайомі пейзажі. Потяг заходив на “Київ пасажирський”
7.
Сергій здивовано подивився на мене і відкинувся на спинку крісла. Закурив. Натиснув кнопку переговорного пристрою.
- Валя! Мене ні для кого не має. Взагалі.
Закінчивши ці неважкі операції він відкинувся знову.
- Слухай, старий, - промовив трохи подумавши, - Може не зараз?
- Сергій, мені дуже потрібно.
Мій шеф розгублено дивився на стелю.
- Що значить пара місяців? Два? Три? Чотири? Чи рік?
- Ще сам не знаю.
- Це дивно, старий, дуже дивно, - він підвівся з свого крісла і почав ходити по кабінету, - Ти ж розумієш, мені зараз ніким тебе замінити, навіть при нинішній незагруженості, а весною почнеться повний аврал.
- В тебе ж повний штат інженерів?
- Заради бога! Тільки не нагадуй мені про них, - шеф жартуючи схопився за голову руками, - Вони сміються побачивши кульман, називають твій кабінет археологічним музеєм, а самі не вміють працювати ні з чим.
- Навіщо тоді вони тобі? – глупе запитання я задав, адже сам знав на нього відповідь.
- Не піддьоргуй хоч ти. Сам знаєш, що ця вся шваль – родичі співзасновників іще кучі різних великих дядь без яких мені і кроку зробити не дадуть, - він сів за стіл і трохи подумавши сказав, - Мені зараз необхідно буде когось знайти на твоє місце. Тому що відчуваю, що здимиш ти надовго, а мої передчуття мене не обманюють.
- Ну, це не важко. Інженерів механіків зараз дуже багато без роботи.
- По дипломам так, а толкових не так вже і багато, - Сергій підвівся і знову почав тинятись по вільному просторі кабінету, - Їм ще потрібно війти в курс справи.
- Так до весни ще є час.
- Час то є, - він зупинився, - Не можеш нікого порадити?
- Конкретно ні, але якщо хочеш дам пораду.
- Валяй.
- Візьми когось із старих, ще радянських, їх зараз багато на держпідприємствах.
- Щось придумаємо.
На цей раз шеф сів в своє крісло і підписав мою заяву.
- Знаєш, - промовив по закінчені, - Що буде з фірмою через півроку я й сам не знаю. Захід гонить сюди свої старі машини, а вони виходять навіть дешевше ніж наші переробки. Цей заказ і більше немає. Все. Скоро будемо працювати в убиток.
- Сергію, - я глянув йому в очі, - В тебе просто зараз криза жанру. За пів року ти знайдеш вихід, я знаю. Та й ситуація зараз з кожним днем міняється, що погода на Марсі.
- Дай бог, - тільки і зміг сказати мій, тепер вже колишній шеф.
Ми довго сиділи і мовчали, я не міг просто так покинути кабінет.
- Послухай, а куди ти хоч їдеш? – долетіло його запитання.
- В Європу.
- На заробітки?
- Угу.
- Зрозуміло.
Не хотів він мене відпускати. Видно просто хотілось посидіти, щоб ніхто не заважав, а я також думав про своє.
- Добре, - шеф підвівся, - Пока, старий. Не забувай, коли повернешся. Буду на плаву, роботу тобі знайдемо.
- Дякую, Сергію.
- Та ладно там. Бувай. Бережи себе.
Я вийшов з кабінету. Сумно. Чомусь не покидала думка, що я його зрадив.

Кавказ.
1.
Поїздка стала справою часу. Ще був час про щось думати, щось прикидати і відкидати, але на задній хід я вже права не мав. Морального. Не перед кимось, перед собою. Залишалось тільки одне – чекати дзвінка. Що я і робив.
Як постріл, коли виконуєш правильно всі настанови по стрільбі, лунає несподівано, так само несподівано приходить до нас очікуване з таким нетерпінням. По телефону, спокійний, незнайомий голос із знайомим акцентом вічливо попросив дозволу піднятись до мене. Я дозволив і пішов відкривати двері. Так і є, незнайомець телефонував майже з порогу.
- Добрий день, - це було дуже дивно і ви будете несподівано вражені, але він привітався українською.
- Вітаю. Проходьте.
Тоді я здивувався, але потім, вже маючи якийсь досвід, зрозумів, що для представників малих народів чия рідна мова далеко не російська, не останнє значення має повага до їхньої рідної мови, навіть якщо людина її і не знає. Але це вже потім.
Мій гість був високим і широкоплечим. Стопроцентно спортсмен, але не берусь вгадувати вид спорту. Вік? Якщо і старше за мене то не набагато. Молодий чоловік трохи невпевнено зайшов до квартири.
- Будь ласка, - я вказав на крісло.
- Вибачте, - далі вже мова йшла російською, - Я зовсім небагато розумію по вашому, тому давайте для полегшення розмови говорити російською.
- Так, звичайно, - мій вигляд, здається, був дещо розгублений.
- Ви не передумали? – це не була звичайна цікавість, кавказець дійсно хотів знати.
- Ні.
- Тоді до справи, - витягнув цигарки і запитливо глянув на мене.
- Валяй.
Припаливши він почав.
- Мене звати Сей хан. Виліт післязавтра, на Тбілісі. Я вас буду супроводжувати. Це зручно, в смислі час відльоту?
- Так, - від таких швидкостей я дійсно розгубився, - З мене, значить загранпаспорт?
- Так. Він у вас є?
- Є. Тільки одне прохання, Сей хан.
- Так.
- Давай на ти. Ми здається однолітки.
- Добре, - посміхнувшись кавказець ще й ствердно захитав головою.
Я дістав із шафи паспорт і протягнув його Сей хану. Той акуратно поклав його у внутрішню кишеню куртки.
- В принципі все. Я беру квитки, телефоную і домовляємось на зустріч. Добре.
- Так.
- Ну все. До зустрічі.
- Давай.
Сей хан пішов. Декілька хвилин я ще стояв у коридорі, ні про що не думаючи і просто дивився на двері. Все ще не вірив, що це відбувається зі мною.
- Та-а-ак! – промовивши сам до себе рушив до телефону. Хилитало мене немов п’яного. Підійшов. Нетвердою рукою почав набирати номер батьків.
- Ало! – голос батька, як я радий його чути.
- Привіт, па.
- О! Привіт! Як справи?
- Нормально. Як у вас?
- Слава богу ні в дугу. Що розкажеш?
- Та, так. Особливо нічого, телефоную, щоб попередити, що на пару місяців їду з Києва.
- Чому? – в голосі почулось здивування.
- Тут накопилось відпусток. Махну кудись провітрюсь. Щось втомився.
- І які плани?
- Прошвирнусь по ближньому зарубіжжю.
На якусь мить запанувала тиша.
- Щось в тебе голос не дуже, щось трапилось?
- Та ні. Просто втомився.
- Не підкажеш, чому я тобі не вірю?
Я засміявся.
- Не знаю.
- Добре, що хоч попередив. До нас заїдеш?
- Звичайно.
- Коли?
- Не знаю.
- Ну як завжди. Здається твій улюблений полководець терпіти не міг “незнайок”.
Натяк на те, що в дитинстві я захоплювався Суворовим.
- Господи як давно це було.
- Традиції не вмирають.
- Ну добре, па. Буду закінчувати.
- Добре. Бувай. Дзвони.
- До зустрічі.
Поклав слухавку. Довго дивився на телефон. Немов медитуючи. Потім черговий раз обізвав себе великою кількістю не літературних слів. “Так, батьки б мого кроку незрозуміли і не одобрили”. Однак, що зробиш. “Жереб кинуто”. Цікаво тільки яким він буде мій Рубікон.
2.
Літак піднявся в повітря. Сей хан одразу задрімав, а я втупився нічого не бачачим поглядом в ілюмінатор. Думав? Аналізував? Мріяв? Про що?
Про що і над чим я міг думати в той час? Що аналізувати? Стани які чекали мене попереду були новими і до цієї пори не пережитими. Однак сам стан який був у мене в літаку можна порівняти лише з відчуттями перед кроком у прірву. Хоча і цього я ще не пережив.
Думки. Чи мають вони якесь значення? Я задав собі питання і одразу на нього відповів – безумовно. Адже завжди обдумую кожен свій крок, зважую і вимірюю його вздовж і поперек, зважую всі деталі, а коли обдумування, висновки і розрахунки позаду – роблю якусь дурницю. І не тому, що всього передбачити не можливо, а тому, що завжди перемогу над холодним розрахунком беруть почуття.
Може це неправильно, а може й навпаки. Почуття є почуття. І може нудно було б жити якби нашими кроками керував голий прагматизм і точний розрахунок. Роботизація якась. Навіть кохання було б неможливим. Адже кохання – дико ірраціональне почуття.
Мрії. Господи Боже мій, хоч і не рекомендується поминати Бога всує. Скільки в мене було думок в аеропорту, в літаку. Чого я тільки не передумав, не перемріяв, непереуявляв. Мрії Болконського перед Аустерліцем ніщо в порівнянні з цим. Моя уява малювала таку маячню. В якийсь момент я піймав себе на думці, що думаю як школяр, по дитячому. Хоча, хто мені покаже, чи дасть точне визначення тій грані що відділяє дорослість від дитячості.
На мене чекає війна. Війна зі всіма своїми страхами, ілюзіями героїки і іншими незнаними мені відчуттями. Може це є та межа, та грань, яку я не зміг знайти. Може це випробування покаже мені хто я такий, що я реально можу. Вона чекає на мене. Це буде криваве побачення. Перше. Війна – жорстока реальність людського буття. Той стан з яким людство бореться на протязі всього свого існування і не може побороти. Здається, суспільство не може без цього. Просто не може.
Війна! Війна – чекає на мене! Війна чужа. Адже вона не має до мене ніякого відношення. Стоп!!! Гей юначе! Не заривайся. Вже має. Ти сам визвався приймати в ній участь. Сам. Тебе ніхто не просив. Навіть не встигли попросити. Ото ж то.
Значить вона моя. Моя! Я мав її в своїх думках, маривах, снах. Я ніс її в собі і уявляв себе в ній. Це моя війна. Це мій стан! Мій природній стан. Стан чоловіка, мужа, воїна. Значить не глухістю був крок, не дурницею. Я зробив його свідомо, правильно. А може мною хтось управляє, чи щось. А що?
Екіпаж попередив про те, що заходимо на посадку. Застібнув ремінь безпеки. В сусідньому кріслі, прокидаючись, почав вовтузитись мій супутник. Прокинувшись він застібнув ремінь безпеки і закурив.
- Ти не спав? – Сейхан немов тільки помітив мене, та й голос його звучав скоріше стверджувально ніж запитально.
- Щось не можу, - здається відповідь була зайвою.
Мій супутник сумно посміхнувся.
- Нічого, я тебе розумію. Сам так летів перший раз.
Він знав, що я не профі, не солдат фортуни, не пес війни, а просто авантюрист зі знаннями які так потрібні їм.
- Нас будуть зустрічати, - промовив заспокійливо, - Не хвилюйся на митниці все договорено.
Тим часом літак виконав всі необхідні для посадки маневри, пробігся по злітній смузі і зупинився. Приємний голос стюардеси поздоровив пасажирів з прибуттям. Все. Пора на вихід.
Я рухався мов робот. Чи то від довгого, двочасового сидіння мої сустави стали такими не рухомими, чи то від нервів. Скоріш за все і те і інше, в комплексі. Просто брів по проходу повз крісла тупо вставившись поглядом в широку спину Сей хана. Трап. Внизу стояв автобус, це він нас доправить до будівлі аеровокзалу. Спустився і зробив перший в своєму житті крок по кавказькій землі.
Чи міг я збагнути тоді, що вона стане для мене другою батьківщиною. Батьківщиною духовною. Тому що тут я зроблю першу в своєму житті самостійну оцінку цінностей, без контролю зовні, без підказок. Я проживу на цій землі деякий час життям повноцінним, життям справжнього чоловіка, займаючись чоловічою роботою. Гірське повітря, сніги альпійських зон, бурхливі гірські річки, недовіра місцевого населення і вогонь ворога загартують мене і не дадуть після жити так як жив до того.
Але, це все буде потім. Потім, нові почуття, відчуття і стани, до цього не знані і не пережиті, пробачте за повторення. Потім зрозуміння простих істин і зміна світогляду. Зараз просто перший крок у новому житті. Перший крок. Автобус. Митниця.
Чекаючи на поклажу я стояв серед натовпу чужих людей. Один. Білий серед натовпу чорних, розмовляючи чужою, незрозумілою мовою. Своєю зовнішністю одразу кидаючись в очі сторонньому спостерігачеві. Та і самі люди косились на мене з цікавістю. І ось, ввімкнувши свою спостережливість я помітив, що і Сей хан, хоч зовні не відрізняється від інших людей, також є чужий для них.
Воістину на Кавказі народи і народності друг друга недолюблюють. Хоча, а де вони відчувають братську любов? Народів побратимів не існує. Шкода, але факт.
Якось давним давно чув жарт, чи може вичитав його в якійсь книжці. Звучав він так: “Ех! І поталанило ж мені народитись в Африці білим”. Тоді, пригадую, просто посміявся над влучною фразою, а зараз мені було не до сміху. Відчував те ж саме.
Сей хан сказав правду. Митник навіть не заглянув у мій паспорт, бігло глянув на обкладинку і повернув без запитань і затримок. Із речей в мене був лише “дипломат”, на нього навіть не звернули уваги. Перший пройшовши митний контроль я стояв посеред зали очікування бігло обдивляючись все навкруги. Нічого цікавого, а здавалось би.
- Олег, - почулось позаду.
Здивовано оглянувся. Друзів у мене тут не було і бути не могло, про “комітет по зустрічі” я забув.
- Да, - моє здивування не мало меж.
Розвернувшись я помітив двох високих, вищих за мене, кавказців. Незнайомих. Трохи насторожився. Перевів погляд у бік митного контролю. Сей хан його вже пройшов і прямував до нас. Мої нові знайомі його ще не помітили.
- Нас попросили вас зустріти, - той що говорив протягнув руку для привітання.
Відповідаючи на потиск руки я тихо промовив киваючи головою:
- А он і Сей хан.
Кавказці обернулись.
Мій проводжаючий був за кроків десять від нас. Виглядав він настороженим, поки кавказці не обернулись. Радісна усмішка вмить з’явилась прикрасила обличчя чеченця. Кинувши валізи на землю Сей хан розкинув руки в сторони і щось весело говорячи рушив до зустрічаючих.
У зустрічаючих також обличчя прийняли радісний вираз.
З усього було видно, що я присутній на зустрічі давніх друзів, або родичів. Коли традиційні жести, запитання, відповіді закінчились, Сей хан познайомив мене зі своїми друзями. Обоє високі, широкоплечі, з борівськими шиями. Звались Мавсар і Аюб. Тепер, розглянувши їх вже без зайвих страхів я помітив, що всі троє дуже схожі. Потім взнав, що не даремно, адже – брати.
- По вашому двоюрідні, - промовив Сей хан, - Але в нас так не називають.
Всі троє однакові, майже, і разом з тим помітна була різниця. Різниця в невеличких штрихах до їх портретів. В майже однаковому, але з різними відтінками, веселому і разом з тим холодно колючому погляді чорних очей, гордій і трохи надмінній посадці голови, прямій, не по борівські, постаті і звичних, впевнених рухах. Різниця була маленька, майже не помітна в деталях, а в сумі вже кидалась в очі.
Ще перекинувшись декількома фразами брати рушили до машини. Побрів за ними і я.

3.
Панкійська ущелина. Панкісі, ще так його називає тубільне населення. Ахматівський район. Місце компактного проживання кістинців. Народності дуже близької до чеченців. Практично ті самі чеченці, тільки живуть в Грузії, ну і звідси витікає ще дуже багато відмінностей.
В це поселення ми приїхали вночі. Практично засипав. Тому і не зміг роздивитись всі красоти місцевості. І тільки вранці вийшовши на терасу, щось на зразок балкону на другому поверсі будинку, я зміг оцінити всі красоти місцини.
Був досить пізній ранок. Сонце стояло високо. Його розпечено жовтий диск завис над білими вершинами гір. Яскраве проміння в перемішу з відблисками з гірських снігів сліпило очі, але приємно.
Ці гори... Вони були білі майже повністю. Гори. Гори. Гори прихопили мій погляд міцним, незнайомим досі захватом. Прихопили і прив’язали, ні, прикували до себе. Я дивився, жмурячись від яскравого сонця. Дивився і не міг відірвати погляду. Здавалось, моя душа, незрозумілим, прямим тунелем линула туди. Поступово набираючи швидкість линула туди. Летіла. Неслась.
Летів. Нісся. Все швидше і швидше. Вже відчував свіжого морозного повітря, що відходило від цих прекрасних білих велетнів.
Дивився на них, вихоплюючи із загальної картини дрібниці. Вимальовував їх образи в своїй голові переносячи все до останніх дрібниць на білий, новий аркуш своєї пам’яті.
Це захват! Дзен! Це не можливо передати.
- Подобається? – як завжди, люди не дадуть ніколи насолодитись тим солодким світом примар і снів, завжди хтось спустить тебе на землю.
Позаду стояв Сей хан. Його погляд також був напрямлений на гори. Він курив.
- Тримай, - помітивши, що я повернувся він протягнув мені цигарку.
- Дякую, - я промовив це українською.
На якусь секунду він завмер переварюючи слово, потім посміхнувся.
- Це по вашому – по-українські? – чеченець задавав питання вже знаючи на нього відповідь, тому мій стверджувальний кивок був просто даниною чемності.
- Мені подобається ваша мова, - після недовгої паузи промовив мій співбесідник, - Бувало часто переключав телевізор на УТ, коли бував в Києві, і слухав. Так, в основному, все розумію. Здається українська приємніше російської.
- Приємно чути це від тебе – горця, для якого українська не є рідною мовою, - слова зірвались самі по собі, я не хотів нічого говорити, - Адже так багато моїх співвітчизників ненавидять рідну мову і не хочуть її знати.
- Це не тільки ваша проблема, у нас такі також є.
- В тому то і справа. У вас – є, а у нас більшість. – сумно, дуже сумно прозвучали мої слова.
Сей хан хлопнув мене по плечу.
- Не бери в голову. У вас все ще наладиться. Пішли. Там господарі снідати звуть, - вже спускаючись сходами додав, - Зараз ще не пройти. Доведеться трохи зачекати.
- Добре.

На наступний ранок я знову піднявся на терасу. Ще рано. Тільки но пройшов світанок. Природа вже прокинулась від сну, але ще не повністю день взяв свою силу. Я не зможу зараз описати словами, як мене вразив краєвид. В мене не вистачає ні словарного запасу ні літературного стилю. Це було щось. Мене немов відірвало від землі і понесло у височінь, постійно збільшуючи швидкість. Невмолима хвиля блаженства накрила з головою, а чисте, гірське, омите росою і очищене ранковим сонцем повітря не йшло в засміченні різним шлаком легені. Від вдиху закрутилась голова і потемніло в очах. Закашлявшись сів на підлогу. Різко. Майже впав. Цей рух і повернув мене на землю. Повільно і обережно, немовби після довгого голоду я почав вдихати і видихати короткими ковтками. Пройшов час, призвичаївся.
І поки налагоджував своє дихання, мій погляд знову полинув у далечінь, у лабіринт хребтів і вершин, у холод альпійських зон, у їх чисті і білі до блиску сніги, у зелень ущелин. Кавказ!!! Ця демонстрація краси і величі. Дикої, живої і суворої краси.
Кавказ!!! Я просто дивлюся на твої гори. Я вже тут. Дивлюся. І мозок вже починає діяти сам висмикуючи з далеких закутків пам’яті все що чув про велич гір. Лермонтов, Толстой, Висоцький. Не має значення. Цитати заповнили мозок. Я ладен був їх кричати...
Підвівся. Ось так просто і замріяно стояв і дивився. Захоплюючись краєвидом. І розмірковуючи над високими матеріями. Мені знову полізли в голову порівняння. Про те, що найсильніший опір загарбникам завжди був у горах. Не має значення в яких, Кавказ, Балкани, Карпати, Шотландія. Не тільки у зв’язку з вдалим для оборони ландшафтом. Справа ще й в людях. Не може бути, щоб серед такої величі народжувались слабкі, малодушні люди. Природа надихає на інше.
Сумно, досадно, але факт. Маленька Чечня з невеликим народом, а вже другу війну веде, і не погано, проти такої імперії. А її юнаки захопили кримінальний бізнес в усіх містах цієї імперії. Н-да, ну і думки.
В дверях тераси показався господар. Я бачив його краєм ока. Проте не повертався. А він не гукав мене, нічого не робив щоб привернути увагу. Просто стояв і чекав. Не було в цьому раболіпства. Просто він не хотів заважати гостю.
Я повернувся. Не мав ні настрою ні бажання розігрувати комедію, просто ствердно хитнув головою. Господар хитнув у відповідь і зник за дверима.

Дні спливали повільно. Не було чим зайнятись. Від нудьги вже перерубав всі дрова, чим викликав великий подив господаря.
Кожен новий день прокидався на світанку і сівши на терасі дивився на схід сонця. Дивився, палив. Годинами. Ніхто не турбував. В голові проносилось багато думок, однак ні одна не затримувалась на довго. Просто проносились і все. Через мить від них не залишалось нічого.
І ось одного такого ранку я черговий раз спостерігав за поступово червоніючим диском сонця, який все вище і вище піднімався над білосніжними верхівками гір. Вже втомившись контролювати і карбувати різного роду думки я не придавав їм значення. Вони просто виникали і зникали в далеких закутках мозку, немов здувались легким вітерцем, як дим з цигарки. Їх не було шкода, адже вони не мали ніякого значення.
І ось під час цих звичних роздумів, з далеких закутків моєї пам’яті вилила одна картинка. Вірніше не картинка, а фото. Так, я згадав одне фото. Чому саме його? Не знаю. Я всього бачив це фото раз чи два в житті і то так давно, що навіть не пригадаю дати. Хоча б приблизно. Та й ніколи не акцентував на ньому уваги.
Звичайна аматорська фотографія, ще й до того всього поганої якості. Весняний день, натовп народу сформований в колону демонстрантів, але лозунги над натовпом і веселі обличчя демонстрантів дають зрозуміти, що це не марш протесту, чи інші, популярні нині, акції громадської непокори. Один із самих великих транспарантів мав наступний напис: “Палкий привіт учасникам дня зустрічі птахів!”. І серед людей під цим транспарантом була моя мама.
Вона на передньому плані, але не виділялась із основної маси людей. Потрібно було приглядатись, щоб впізнати її.
От так от. Про що я згадав знаходячись за тисячу, чи більше, кілометрів від своєї батьківщини. І це фото, з’явившись раптово, не зникало і довгий час стояло перед очима, викликавши своєю появою, велику, ні, навіть гігантську хвилю ніжності.
Голова безвольно впала на груди. Закрив очі побачив темряву і жовте пульсуюче коло посеред неї. Ні! Стоп! Я вже відкрив очі. Мене щось злякало і я не розумів що. Тремтячою рукою дістав чергову цигарку. Припалив.
- Олег! – донеслося з-за спини, немов постріл з пістолета. Коротко, звучно, хльостко.
Здригнувся всім тілом. На моє плече лягла важка долоня Сей хана.
- Ти готовий? – питання, так, для порядку.
- Так, - я дивився на гори.
- Виходимо сьогодні увечері.
- Добре.




4.
Ноги черговий раз відмовляються слухатись і я всім тілом розпластуюсь на стежці. Впав. Всі м’язи, всі сухожилля мого тіла трясуться від перенапруги. Навіть ліва щока нервово смикалась. Спробував підвестись і не зміг. М’язи, мої м’язи відмовляли мені ж в покорі, а обурене серце почало калатати із швидкістю відбійного молотка. Я ненавидів себе і своє тіло. Сльоза, сльоза безсилої люті поповзла по щоці. Однак швидким рухом змахнув цей признак слабкості.
Хтось опустився поруч.
- Зовсім важко? Не можеш? – впізнав голос Сей хана.
Цей голос мене підбадьорив. Зібравши в кулак залишки сил і всю волю, сконцентрувавши енергію на кінцівках я спробував ще раз. Результат був. Я сів, але не більше.
- Сам бачиш. Вибач. – голос прозвучав жалібно і дав привід черговий раз зненавидіти себе.
- Нічого. Буває.
Він підвівся. Легким рухом руки підкликав до себе молодих чеченців. Їх шестеро. Новобранці. Коротко віддав наказ. Видно було, що вони його виконувати не хотіли. Один спробував було щось заперечити, однак жорсткий погляд чорних Сей ханових очей примусив ретивого замовкнути.
Далі мене несли. По двоє. Міняючись через кожні сто кроків. Мовчки, проте все було видно по їхніх очах і по виразу облич. Я ховав свій погляд, але що це могло змінити.
Сором і зламана самоповага мов лава колотились в середині Однак сил не було. Їх не вистачить мені і на декілька кроків. І тому ненависть до свого слабкого тіла душила мене з середини.
Під ранок зробили привал. Залишили одного на варті.
Район в якому зараз знаходились був більш менш безпечний. Все небезпечне вдалося обминути. Але мої заслуги в цьому не було. Навіть навпаки.

Вночі довго не міг заснути. Злість на себе і на свою слабкість душила і душила. Подумати тільки, через декілька годин маршу, я, молодий і фізично крепкий чоловік був безсилий мов стара баба. Мало того, що безсилий, так мене ще прийшлось нести.
Не знаю, може хтось і знайшов для себе слова виправдання, але мені вони навіть не приходили на думку. Картав себе за безсилля, проте що це міняє. Я – слабак. Однак як не хочеться, щоб це було правдою.
Під вечір всі прокинулись. Нехитра їжа із банки тушонки на двох і сухарів. Розібрались з речами і пішли. На цей раз я не ніс нічого. Всі мої речі розібрали інші члени групи.
Ставало холодніше. Стежка піднімалась в гору, до “альпійських снігів” вічної мерзлоти.
За шість годин маршу було зроблено три привали. Чеченці також втомились. Час від часу ловив на собі їх злі погляди. Тепер довелось бути джерелом всіх їхніх бід. Сам винен. Однак мої супутники мовчали. Авторитет Сей хана був досить високий. Бурчав лише провідник. Старий, але ще міцний дідуган. Сили в нього вистачало на нас всіх разом взятих. Він йшов швидко , що лось, залишаючи всіх по заду і навмисне підождавши інших бурчав російською про “безпонтову” нинішню молодь. Особливо наголошуючи на “русаків”. Тут не потрібно бути сильно здогадливим, щоб зрозуміти на кого він натякав.
Брели по снігу. Все ще вгору. Важко. Дуже-дуже. Хоч і йду по витоптаній попередніми стежці. Не покидає відчуття, що мене не вистачить на довго. Моя уява змальовує картину як я знову падаю і не можу підвестись. Знову Сей хан відкликає хлопців. Знову вони беруть мене на руки і несуть на собі. Кулаки стиснулись до болю в кісточках. “Ні. Тільки не це.” Незрозуміла хвиля пройшлась від сонячного сплетіння по всьому тілу. Що це? Не було відповіді. Зникла втома. Пішов трохи швидше. Що ж це все таки було. Може лють матеріалізувалась, чи ні, швидше стала тою рушійною, що відкрила друге дихання.
Молодий чеченець, що йшов останнім в групі спіткнувся і впав. Я зупинився. Група рухалась далі. Ніхто не помітив. Всім було дуже важко. Повільно підійшов. Став над ним широко розставивши ноги. Знайшов оптимальну точку опори. Взяв впалого ззаду за рюкзак. Напружив спину і сильним ривком підняв хлопця на ноги. З ним було теж саме що вчора зі мною. Виснаження. Однак він після мої допомоги повільно хилитаючись рушив далі.
Я обійшов його з боку.
- Може даси мені частину вантажу. Ти сильно ослаб.
Погляд його темних очей сказав все без слів, однак були ще й слова. Він прошепотів їх тихо, ледь ворухнувши замерзлими губами. А я їх почув. Вони неначе струмом пройшли крізь мене.
- Ід-ди с-сам. Прошу тебе.
Що мені залишалось? Мовчки знизав плечима і поплівся в хвості колони.

5.
Спина затерпла від довгого лежання на жорстких дерев’яних нарах. Моє, розніжене цивілізацією тіло починало бунтувати проти умов утримання. Сів. Черговий раз запалив цигарку. “Хм! Шкідливо палити, але що зробиш”.
Я зараз знаходжусь у таборі одного із загонів. Кому він підпорядковується мені не сказали, а я й не запитував. Задавати дуже багато запитань досить небезпечно в цих краях. Можна померти від хвороби з назвою “Надмірна цікавість”, не пам’ятаю як воно звучить по латині. Якщо бути більш точним то летальний кінець буде викликаний ускладненнями цієї хвороби.
Це жарт. Хоча в кожному жарті є доля жарту, а все інше...
І ось, ми трохи відволіклись, я знаходжусь в цьому таборі.
Прийшли до табору вночі, тому як слід роздивитись місцевість так і не вдалось.
Останні переходи давались тяжко, але я тримався як міг. В крайньому випадку мене не прийшлось більше нести.
Жах! До сих пір не можу згадувати той підйом без сорому. Мене, більш менш нормально фізично розвиненого молодого чоловіка, не хворого і не пораненого, мов в’язку дров волокли на своїх плечах молоді чеченці. Сором. Здається пригадавши це я знову почервонів.
Сигарета була докурена майже до фільтра, але все ще продовжувала диміти. Продовжував сидіти втупившись в неї нічого не бачачим поглядом. Думав. Про що? Може про те, що проспавши майже двадцять годин залишаюсь розбитим. Чи, може, знову згадував важкі, недавні переходи. Може я знову починаю себе жаліти? Може вже все набридло? Може мені вже хочеться додому? До мами...
Сумна посмішка. Однак волею вдавив жаль до себе кудись далеко-далеко. “Розмазня!” Слово, хоч і іноземного походження, але як точно охарактеризувало ту істоту, котру я називав собою.
Різко підвівся. Стіни і стеля трохи хитнулись в моїх очах. Пусте. Бог з ним. Клин клином вишибають. Впав в упор лежачи і почав віджиматись. В наскрізь прокуреній землянці. Потім підвівся і почав присідати. Просто розминався. Начитуючи про себе дитячі віршики. Таким чином швидко прогнав апатію до всього і прийшов більш менш пристойну норму.
Хм! Дисертацію можна написати на тему: “Вплив фізичних вправ на настрій людини”. Хоча, здається про це вже писано переписано.
Підійшов до дверей землянки і відчинив їх. Так і є. На варті стояв бородатий чеченець. Скільки ж йому років? Уважно вивчаючи його обличчя я задав собі питання. Борода сильно старила його, однак по погляду не дав би більше тридцяти.
- Мене звати Олег, - я протягнув руку для привітання своєму віз-а-ві.
Його губи скривились в посмішці, однак він відповів на привітання.
- Росул.
Якийсь час ми тисли друг другу руки міряючись силами. І одночасно, мов по команді перестали.
- Мені не можна виходити? – питання було задане по закінченні змагання.
Росул схилив голову до правого плеча, немов розмірковуючи.
- Не бажано, - промовив нарешті, і згодом додав, - Не варто, щоб тебе бачило багато людей.
- А навіщо тоді тут твій пост?
- Я не на посту. Я просто чекав коли ти прокинешся.
- Навіщо?
- Давай зайдем. - він вказав на двері землянки.
Пропозиція була задана тоном, що не терпів заперечень. Не залишалось нічого крім як погодитись. Ми зайшли. І тільки тут, проклинаючи свою неуважність, я помітив, що він прямо таки обвішаний зброєю.
На довгий і широкий стіл землянки лягли: АКС-74У, АК-74 з відкрученим прикладом, АКМС і якийсь пістолет - кулемет невідомої мені марки. Далі Росул поклав пістолети. Із яких мені були відомі лише ТТ, “макаров” і “наган”.
- Вибирай. Сей хан сказав тебе озброїти.
Щось довго вибирати я не хотів, тому використав принцип ”найкраще те що знаю”. АКМС і ТТ. Стара, але на мій погляд випробувана, дієва і дуже вдала зброя. Однак, я не фахівець, просто згадав розповіді знаючих людей.
- Добре, - Росул вийшов із землянки і за хвилину повернувшись поклав на сіл рюкзак, - Тут набої, гранати, магазини, дещо з одягу і взуття. Зайве залишиш тут. Підбирай під себе. Пакуй. Споряджай. Ще три години в тебе є. Потім виходимо. Звикай. Ти вже на війні.
Сказав і не чекаючи відповіді вийшов. Я повільно сів на нари. Все. От і все. Заднього ходу бути не може. Я вже дійсно таки на війні.

6.
Сидячи на великому камені біля струмка я роздумував над дуже важливим на той момент питанням. Жбурнути недопалок сигарети в струмок, чи заховати його у камінні. Це не жарт. Це дуже важливо. Адже потрібно рухатись не залишаючи слідів. І хоча малоймовірно, що хтось буде шукати тут мій недопалок, однак на маленьких дрібницях формується те, що потім називається професіоналізмом. Те що ти вже робиш дрібні речі правильно сам не задумуючись над цим. І вже як я став на нелегку стежку бойовика диверсанта, то потрібно сприймати правила гри. Не я їх придумував, а не один балбєс типу мене на цьому прогорів.
Ми йдемо на операцію. Я – вперше, хтось – ні. Через деякий час мій смертоносний первісток чи поставить крапку, чи продовжить кар’єру свого створювача. Простіше – покаже себе в роботі. Тій для якої і був створений.
Я водночас вірив і не вірив у своє дітище. Крім того ще й боявся його. Менше ніж за 18 годин він принесе мені визнання, або... Або що? Я посміхнувся. Звільнення. Цікаво, який на цій роботі варіант звільнення.
Відріжуть голову, чи просто мирно пристрелять в ущелині. Оптиміст я однако. Ще раз із цікавістю глянув у похмурі обличчя своїх охоронців. На краще розраховувати не приходиться. Значить все ж таки голова. Не подумайте, що я нею дорожу бо вона така геніальна, просто, це все ж таки частина мого тіла. І я вже якось звик до неї.
Знову сумна посмішка. Що зробиш, мене сюди силою ніхто не тягнув.

Із перевалочної бази вийшли перед світанком. У трьох. Я, Росул і Сей хан. Перед виходом Сей хан прискіпливо обдивився моє спорядження. Підтягнув пару ременів і потім близько хвилини відверто дивився в очі. Слів не потрібно, щоб здогадатись – нести мене більше ніхто не буде. Я мовчки хитнув головою на знак, що розумію його. Горець якось незрозуміло посміхнувся і розвернувшись на 180 махнув рукою. Пішли.
Так просто і без фанфар почався мій другий марш по цим горам. Потім – я зіб’юсь із рахунку, потім – я буду навчений багатьом простим речам, потім – я стану сильним і поважним, потім, але не зараз. Зараз я – ніхто, звати мене – ніяк, і родом я – нізвідки. Ім’я – ще потрібно заслужити, або підтвердити дане тобі батьками, визнання заробити, силу накачати. Такі прості реалії. Це чоловічі ігри.
Швидкість руху колони вибирав Сей хан. І він взяв нормальну, щадящу, швидкість. Як для мене. Може Росул в душі сильно лаявся, що плетемось мов черепахи, але на показ своїх почуттів не виставляв.
Під час маршу я розмірковував над різними дурницями. Наприклад по новому зрозумів значення слова “розходився”. І навіть дав йому щось схоже на фізичну трактову, назвавши на свій лад “Закон ходових енергій”. Звучав він приблизно так: “Розходитись” – це коли накопичена енергія спокою нарешті знаходить
вихід і перетворюється в активну робочу енергію.
Видно в мене було дуже багато накопиченої енергії. Тепер вона знаходила вихід приводячи в дію складні механізми мого тіла, звільняючи і розкручуючи, зажату лінощами пружину працездатності.
Я йшов на рівні зі “своїми” горцями. Може мені здавалось, що на рівні, але я йшов. Не падав, не скрипів зубами, не нив. Я йшов.
На початку Сей хан ще поглядав на мене, щоб орієнтуючись по стану задавати темп. Так зване рівняння на тихохода. Здається так це звучить у флотських. А потім перестав.
Я не звик до мовчання. Постійного, довгого, гнітючого. А тут моє мовчання пішло вже на другу добу. Чому? Мої супутники мовчали, а мені було не зручно задавати якісь питання., та й про що. І ось я зі здивуванням зробив відкриття, що мовчання має багато плюсів. Один з яких – стаєш більш спостережливим. Не потрібно відволікатись на обдумування фраз і слів, зосереджуєш всю увагу на довкіллі. А це дуже важливо. Хоча, почав побоюватись, що забуду як говорять.
Мабуть для цивілізованої людини важко звикнути не розмовляти годинами. Так і я. Наприкінці першої доби зі здивуванням помітив , що мої губи шепочуть. Я розмовляв сам із собою. Спочатку злякався. От так от. Зірвало дах. Але потім заспокоївся. Вірніше заспокоїв сам себе. Мовляв це дефіцит спілкування і тому подібне. Хочете смійтесь, хочете шукайте відповіді у психіатричних довідниках, але раніше в мене не було такого, щоб за цілу добу не сказати ні слова. Спробуйте, може і себе підловите на подібному.
Наш маршрут проходив дуже близько від одного із гірських селищ, там то ми й на трапили на невеличку групу бойовиків. Мало не дійшло до перестрілки, однак Сей хан з Росулом владнали справу. Хлопці, як виявилось, були із того загону, куди потрібно було нам. Тому і вирішили йти разом.
Подальший шлях пройшов ще простіше. Навіть згадати нічого. Пейзажі щоправда були дуже мальовничі. Шкода, що я не вмію малювати.
Поки що війна мене не злякала. Дивно, але десь приблизно так я і думав, що вона на 90% складається із маршів, окопувань, розвертань, висувань і інших маневрів, на 5% бою, і ще 5% уникання бою. Жарт, проте близький до правди.
Прийшли близько опівдні. Втомлені, що собаки в упряжці. Я вже брів і нічого не бачив навкруги. Сей хан і Росул зупинились про щось поговорити із групою озброєних чеченців на центральній вулиці поселення, а я присів під кам’яним парканом і витягнув втомлені ноги. Відкинувши голову назад з радістю заплющив очі. Ох, із якою насолодою прийняв би зараз горизонтальне положення і годин на десять заснув. Однак, скоріше за все – не вийде. Відкрив очі.
Чеченці про щось інтенсивно розмовляли киваючи час від часу в мою сторону. Чим я так їх зацікавив? Знову заплющив очі. Я був настільки втомлений, що нічого не боявся. Боявся тільки, що знову прийдеться кудись йти.
- Олег! – голос зовні повернув мене на землю, потім поштовх в плече.
- Олег! – знову почувся голос. Сей хан. Здається я задрімав від втоми. Відкрив очі.
- Да, - різко підвівся на ноги, навіть занадто різко.
Переді мною стояли Сейхан і Росул, інших не було.
- Ідемо трохи відпочинемо, а потім зустрінемось із однією людиною.
- Помитись би, - я задав питання якимось незрозуміло плаксивим голосом.
- Помитись!!! – Росула, це здивувало, хоча чому, завжди чув, що чеченці дуже чистоплотні, - Але вода тільки холодна, можна навіть сказати – крижанана.
- Ну і нормально, - я погодився одразу, навіть не дав йому закінчити, потім сам здивувався.
Схоже на все, що то був лише початок моїх дивувань із самого себе. Згодом я помічу в собі так багато того, чого ніколи б не відкрилось в мирному житті.
Це була гірська річка. Роздягнувшись я розмотав мотузку і обв’язав себе кругом пояса, як мені і пропонували. Другий кінець прив’язав до не великого, але міцно врослого в грунт куща.
З дитинства знаю, що не варто довго вагатись перед холодною водою. Чого тут думати взяв і зайшов. Поволі зробив перший крок. Ступня неначе заніміла. Другий. Вода мов відхопила ногу по коліно. А потім... Потім я послизнувся.
Потік підхопив мене і відніс на довжину мотузки. Вода забила очі, ніс, вуха, рота. Ні, вода була не холодною, І навіть не крижаною, вона була дуже крижаною. Все тіло заніміло. Перемагаючи німоту суставів я рвонувся руками до канату. Долоні обхопили мокру мотузку. Дерев’яні м’язи зі скрипом, але продовжували слухатись. Рух за рухом, ривок за ривком я виліз із води. Н-нда, от і помився. Екстримал чортів. Посиніле тіло тряслось мов у пропасниці. Почав ростиратись руками. Пострибав на одному місці, порухався. Зігрівшись почав витиратись рушником.
- Хм! Молодець, - почулось ззаду.
Голос був незнайомий. Я повернувся. Невисокий, але аж занадто широкий в плечах чеченець з цікавістю оглядав мене. Через хвилину розглядувань зробив крок в моєму напрямку і протягнув руку для привітання.
- Мавсар.
- Олег, - я потис протягнуту долонь.
Мавсар відповів відверто, щиро і не дуже сильно, хоча дав зрозуміти, що при бажанні розчавив би мою долоню з легкістю.
- Кажеш, занадто швидка течія? – він підійшов до краю берега і присів, його голос звучав весело, аж занадто весело як для такої ситуації., - Там, трохи нижче по течії, - не повертаючись він махнув рукою, - Водоспад. Ми зазвичай там миємось. Це так, на майбутнє.
Промовивши ці слова. Чеченець підвівся і рушив до селища, вже не звертаючи на мене ніякої уваги. І тут тільки до мене дійшло, що наді мною пожартували. Жорстко. Як вони зараз всі сміються. Мабуть же спостерігали звідкілясь. От чортяки. Ну-ну. Віддячу згодом.
А на майбутнє. Будь уважніше. Жартувати будуть постійно, не хоч проканати за клоуна – не вір всьому на слово. Перевір.

Прокинувся. Ще не відкрив очей. Не хотів відкривати. Боявся. Мені було страшно, як в дитинстві, коли боявся темряви. Зараз я боявся невідомості. Страх ще не захопив мене всього і не варто було давати йому шанс на це. Спокійно напружив м’язи тіла. Раз. Другий. Третій. Пора. Різким рухом сів. Опустив ноги на холодну підлогу і спробував підвестись. Однак, ноги не послухались мене. Чи занадто різко, чи по якійсь незрозумілій мені причині сустави підігнулись і я знову сів. Я здивовано оглянув себе. Що це? Наслідки втоми, чи щось більш серйозне.
Землянку освітлювала саморобна лампа, зроблена з гільзи крупнокаліберного кулемета. Невеликий двопіковий вогник танцював над сплющеним жерлом гільзи, нерівномірно розкидаючи навколо себе світло. Стіни і дах, із неочищених колод, не відбивали світло, а, здається, поглинали його. Простецькі, грубо збиті меблі давали геометрично неправильні тіні. Земляна підлога, взагалі не давала ніякого виду. Складалось враження, що її немає.
“Яка похмура картина” – промайнула в голові фраза ослика Іа. Здається, ця думка викликала сумну посмішку.
Ще якийсь час я сидів на нарах, боявся підвестись. Напружив м’язи ніг. В суставах відчувалась слабкість. Пусте. Спробуємо ще раз. Підвівся. Слабкість поволі відступала. Крок. Другий. Третій. Стіл. Біля лампи лежать мої цигарки і запальничка. Запалив на пустий шлунок. Шкідливо, але що зробиш. Оглянув землянку. Нічого нового. Тільки піч “буржуйка”, що сиротливо притулилась в кутку була ново поміченим шматком інтер’єру. Хоча, ні. Ще цебро, на дерев’яному ослінчику біля входу, накрите квадратним шматком деревини. Моя одежа акуратно складена на лавці коло столу. Швидко почав одягатись. Щось мене турбувало. Однак страх перед невідомістю, це нормальна реакція людини. Щоб його заглушити, потрібно думати про щось інше, але це не завжди виходить. Точніше кажучи – завжди не виходить.
Може, це якесь відчуття. Та ні, ще рано. В мене, ще немає ніякого досвіду, а “чуйка” приходить лише з досвідом.
Підійшов до цебра з водою. Уважно обдивився круг нього і знайшовши кружку попив води. Чомусь згадався вчорашній ”невинний ” жарт. Знову сумна посмішка. Немає з чого ображатись. Сам винен. Підсвідомість сама заглушила початки обурення. Щось знову насторожило мене. Однак відігнав цей при страх. Знову подумав про те, що це лише початок. Початок серйозної, дорослої гри. Де не буде посередностей. Де н

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 19 дек 2009 19:51 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Повість, як завжди, цікава і дінамічна.
Щодо вчинка героя, то не вважаю його дії великим кроком. Як на мене, він авантюрист, був ним завжди, просто не було обставин за якими його авантюризм міг проявитись. І розбудив в ньому цю рису негідник Дмитро.
Як писав автор про свого героя
Цитата:
Це моя війна. Це мій стан! Мій природній стан. Стан чоловіка, мужа, воїна.

Для мене це пояснює все. І річ вже не в тому на чиєму боці воювати, головне воювати.

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 20 дек 2009 08:03 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Н-да, нашвидкоруч закинув повість і не помітив, що закинув не всю.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 20 дек 2009 08:07 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Де не буде куди сховатись і куди втекти. Де немає мами, що пригріє малолітнього бешкетника, який ховається за нею від заслуженої кари.
Вийшов із землянки на зовні. Зупинився. Обдивився навкруг. Сонце вже досить високо, хоча ще не день. Скоріше пізній ранок. Під одним з дерев, недалеко від входу в мою землянку, стояло п’ятеро чи шестеро озброєних чоловіків і про щось розмовляли.
“Та-а-ак, проспав десь дванадцять годин. Не дивно, в принципі, з незвички. Все ж таки я ще не повністю адаптувався ”.
Пішов у напрямку групи чеченців. Один з них помітив це і розмова їх затихла. Всі погляди були направлені в мою сторону.
Зараз трохи хочу розповісти вам про табір. Декілька землянок виритих зі знанням справи і добре замаскованих у складках місцевості були непомітні навіть при дуже прискіпливому огляді. Здається про це вчора розповідав Росул по дорозі сюди із поселення. Однак було темно, та і я просто не придав цьому ніякого значення. Однак зараз, прямуючи у напрямку бойовиків я з цікавістю дивився навкруги, але крім входу до свого помешкання більше ніяких, навіть натяків на щось подібне не бачив.
Між мною і горцями залишилось метрів десять, коли я боковим зором вловив незрозумілий рух зліва.
Реакція, на цей рух вразила мене самого. Великий стрибок у бік від ку вирок і я сою на одному коліні фронтально розвернувшись в сторону небезпеки. Дійсно вражаючи, враховуючи те, що таким трюкам я ніколи не навчався, а така реакція на рух, погодьтесь сильно відрізняється від реакції середньостатистичної людини.
Рух, що так налякав мене. Дійсно міг вразити будь яку не ознайомлену табором людину. Справа в тому, що в той момент, коли я йшов частина стовбура відхилилась неначе двері. В їх проймі з”явився Мавсар. На мій шалений пірует він відповів ледь вловимою посмішкою. А група чеченців, до яких я прямував, прямо таки покотилась по галявині від сміху.
Витримавши погляд насмішкуватих, тільки зараз помітив, блакитних очей я підвівся з коліна.
- Ходи сюди, - чеченець махнув рукою.
Повільно попрямував у бік незвичного входу в землянку відчуваючи на собі погляди всіх присутніх, а сам, чомусь опустив очі до землі.
Пам’ятаю, що коли йшов, чомусь сильно замислився над питанням чому в Мавсара блакитні очі, адже у всіх горян вони карі. Виходить, що не у всіх. Я підійшов.
- Заходь, - він показав рукою у незвичний пройм.
Спустившись земляними сходами я попав в простору кімнату, приблизно з такою ж обстановкою як і моя. В ній було світліше ніж у мене. І це зрозуміло, адже кімната освітлювалась двома лампами зробленими із гільз калібром 30 з лишнім міліметрів, тоді як в мене всього одна 12,7. “Т-а-ак, ось і є ознака ієрархії” – здається так тоді подумав.
- Як спав? – донеслось ззаду.
- Як вбитий.
Я спиною відчув його посмішку.
- Ти ще далекий від забобонів. Нічого. Це пройде само по собі.
- Серйозно? – я не насміхався, мені дійсно було цікаво.
- Так. Я також раніше кидався різними словами, а тепер стримуюсь.
Присів на лавку. Уважно ще раз глянув йому в очі. Однак погане освітлення кімнати не дало мені можливості їх побачити.
Мавсар, присівши також дивився на мене. Описати його погляд неможливо. Хоча можна спробувати. Це погляд занадто дієвої людини, всередині якої горить вогонь, вирує жадоба діяльності, а між тим в очах видно лише маленьке насмішкувате бісеня, яке не свердлить тебе рентгеном, йому це непотрібно, воно й так все знає.
- Ну що ж, - почав господар на видиху, - Перша зустріч між нами вже була, це друга, - він перевів погляд на стелю, - Ти пали, якщо хочеш. Я сам не палю, але тютюновий дим мені не заважає.
Я вирішив скористатись його поради і поліз до нагрудної кишені. Рука тремтіла. Страх чи нерви.
- За тебе поручились дуже поважні люди, - Мавсар обірвав паузу як раз в той момент, коли я припалював, - Ти будеш вражений, але твій винахід їх сильно зацікавив.
Я хотів було сказати, що це не мій винахід, що все було відомо набагато раніше, до мене, але чеченець власним рухом руки обірвав фразу, котра не встигла початись.
- Не супереч. Я знаю, що ти маєш сказати. Що це не твій винахід. Що ти його просто знайшов. Це не має абсолютно ніякого значення. Його до нас привіз ти. Значить – твоє. Розмова зараз про інше. Там, - він махнув рукою у простір, - На великій землі, всі знають як потрібно воювати, як потрібно партизанити і бити окупантів, але вони всі теоретики, а я – практик. Випробування пройшли добре, але це лише випробування. Мені потрібні реальні показники в бойових умовах. Ось що може мене вразити. Не буду приховувати, але більше одного разу в тебе не буде. Дивись сам. Ще не пізно поїхати додому.
“Поїхати додому”. Під час його монологу я дивився на протилежну стіну. Як просто прозвучала в його виконанні ця фраза. Просто. Прозвучали. Мій погляд перейшов на його обличчя. “Поїхати додому”. Зараз. Коли я вже тут. На цій землі. Коли скільки вже пролито поту щоб добратись до цих гір і ущелин. Коли те єдине, що я створив у своєму житті має зробити свій перший крок. Відмовитись від цього і поїхати додому. Ні!!! Ні в якому разі. Хай моє дітище і смертоносне. Хай потім, із-за його кроків багато хто буде плакати, але воно моє. Я його викохав і виносив, як жінка носить дитину. І зараз мені пропонують просто сховати його в шухляду письмового столу, немов якийсь непотріб. Непотребом має стати те, що для мене важить так само як первісток для молодої матері. В мого “первістка” хочуть вкрасти його перший крок, мій перший залп. Адже перший його вдалий залп і буде тим першим кроком. І мені пропонують відмовитись. Ні. Однозначно ні. Нізащо. Хай я не воїн. Хай я багато чого боюсь в цьому житті. Хай це не моя війна. Але я сюди прийшов свідомо і прийшов не за грошима. Значить автоматично ця війна стає моєю.
Ці думки так і залишились думками. Вони не зірвались з моїх губ великим монологом. І я не здивував свого нового приятеля вдалою і палкою промовою.
Однак, чи то думки звучали так голосно, чи мій погляд відповів за все, але Мавсар вже знав відповідь ще до моєї відповіді.
- Ні. Додому я не поїду, - так просто було сказано словами.
- Дивись. Я думаю, ти знаєш, що робиш, - господар землянки підвівся, - Завтра зранку приходить караван. В ньому буде й посилка для тебе. Росул і Сей хан прийдуть з караваном. Подивимося. Прикинемо. Звіримося із ціллю і адью.
Я йшов до виходу коли мене застало його чергове запитання.
- Да, Олег, я надіюсь ти не ображаєшся на Росула і Сей хана за той маленький жарт, що вони з тобою зіграли.
- Ні. Звичайно ні, - відверто кажучи, був здивований цим запитанням.
- Я знав, що такою буде твоя відповідь. Якщо щось потрібно не соромся – говори, - я хитнув головою і вже на виході почув, - Прохання, без потреби із землянки не виходь. Тут не дуже люблять слов’ян.
- Добре.
Я швидко пересік відкриту місцевість і ввійшов в свою землянку. Мов робот пройшовся вздовж кімнати. Повернувся. Підійшов до нар і опустився на них. Втупився в одну точку. Думав. Думав. Згадував пристрій. Його слабкі місця. Я повторюсь, але я дуже, дуже хотів реального пуску і боявся його. Боявся, що щось не спрацює і робота майже року піде на смарку. Я не ідеаліст. Мені паралельна ця війна. Вона для мене існує лише як полігон, для випробувань. Себе і свого пристрою. І ще велике питання, що більше мені хочеться випробувати.
На столі стояв посуд із їжею, але їсти не хотілось. Я ходив по кімнаті, палив цигарку за цигаркою і думав, зважував, прикидав. Вимальовував картини, уявляв. Випадково погляд впав на нари. Поверх ковдри лежав споряджений АКМС і підсумок з магазинами. ”Та-ак!” Сів. Поклав смертоносний кусок заліза на коліна. Плавними рухами від’єднав магазин, пересмикнув затвор. Руки згадували завчену колись схему рухів. Шомпол, кришка, пружина, затворна рама з поршнем, затвор, газова камера. Розвернув потворний обрубок стволом до себе і заглянув в нього. Відполірована поверхня посміхнулась до мене металевим блиском. Я підвів очі до гори. “Такий простий пристрій, – це про автомат, - А такий дієвий. Все геніальне – просте, але не все просте – геніальне”.
Підвівся. Підійшов до столу. Згорнув все на край, а на місці, що звільнились розклав деталі товариша “калашникова”. Зібрав. Розібрав. Знову і знову. Доводячи дії до автоматизму. Швидше, швидше, іще швидше, в два рази швидше. Мозок відключився. Тіло на автоматі.
Не можу сказати як довго це продовжувалось чи скільки разів я зібрав і розібрав автомат, але сильно втомився. Відійшов від столу. Сів на нари перепочити. Зперся спиною на стіну і відкинув голову з насолодою втягнув гіркий тютюновий дим. Дивно, але цю втому можна назвати приємною. І тут під час цієї рослабухи прийшла в голову думка. Я спочатку був спробував відігнати її, однак вона поступово захопила мене всього і тому вирішив спробувати.
Відкрив очі. Уважно оглянув розкладені на столі деталі автомата. Заплющив очі. Уявив собі цю картину до найменших дрібниць. Знову відкрив. Спів ставив уявлену і реальну картину. Ще раз уважно обдивився все. Заплющив очі, підвівся і підійшов до столу. Не розкриваючи очей почав збирати автомат. Зворотній порядок дій. Все механічно і підлагоджено. Деталі немов самі потрапляють в пази. Все мене слухається і виходить вправно.
Розплющив очі разом із клацнувшим запобіжником. Навіщось ще раз оглянув автомат. Посміхнувся і не роздягаючись впав на нари, заснув.

Що собі може уявити середньостатистична людина при слові “караван”. У мене, наприклад, одразу виникали асоціації з пустелею, великою кількістю верблюдів. Людьми в білих бурнусах, що нипають туди сюди і галас, галас східного ринку.
От така нісенітниця і снилась мені цілу ніч. Навіть коли проснувся при згадці слова “караван”, з’являлись в уяві картини із “Тисячі і однієї ночі”. Хоча все ж таки я розумів, що такій картині навряд чи буде місце в цих горах. Тому і не таким сильним було здивування, коли побачив чеченську інтерпретацію каравану.
У центрі галявини, що являла собою середину нашого замаскованого табору, стояло дві машини марки УАЗ, викрашених в камуфляж ний колір із маскувальною сіткою замість тенту. Побачивши їх я посміхнувся від заскочившої в мозок згадки. В дитинстві ці машини ласкаво називали “бобиками”, дивно, чому?
Росул і Сей хан в оточені шести незнайомих мені бійців стояли біля машин. Мавсар і декілька його хлопців прямували у бік каравану.
Я зупинився біля входу в свою землянку і мовчки спостерігав за зустріччю. Нарешті Росул помітив мене. Щось мовивши своїм супутникам і кивнувши Мавсару рушив в мою сторону. На його обличчі майнула винувата усмішка, чи це мені здалося.
- Привіт, братухо!
- Здрастуй.
- Привезли твої речі, оглядати будеш.
- Так, - я повернув голову в його бік, - Звичайно буду.
Для того щоб сказати таку просту фразу мені довелось подумати. Чому? Тому що всі думки крутились в голові українською, а відповідати доводилось російською. Відчувається в таких ситуаціях дефіцит спілкування рідною мовою.
Підійшов Сей хан. Ми привітались.
- Знайшли все що ти просив, - його голос прозвучав більш привітно ніж раніше, - Думаю найкращим буде перетягнути все в землянку.
Наші погляди зустрілись. І на своє здивування я помітив запитання в його очах. Так дійсно. Він не ставив мене перед фактом, не висловлював свою думку, він запитував. Ось так от. Тихо і мирно. Без бійок і перестрілок, а за рахунок ланцюга простих подій я став серед них за ватага. Може туди домішалось ще щось, але я на той час взагалі не здогадувався що.
Зробив вигляд, що обдумую пропозицію. Витримав паузу.
- Там не так багато світла, - нарешті промовив, - Проте, несіть.
Подумавши якийсь час, я хотів ще щось сказати, однак Росул вже повернувся у бік Мавсара і кинув йому декілька фраз по-чеченськи. Останній же зробив декілька недвозначних рухів руками. Троє молодих бойовиків відділились від загальної групи і рушили до машин.
За декілька хвилин весь вантаж призначений для мене вже знаходився в землянці. Розпакувавши всі причандали я приступив до зборки основної частини, тобто “ракети”, як я її умовно назвав. Росул і Сей хан сиділи на нарах і з цікавістю спостерігали за моїми рухами. Це все дійство тягнулось недовго, адже пристрій був простий , як і все геніальне.
- Ось і все. Така от неповна зборка, - я промовив це дивлячись на уродливу “помісь бульдога з носорогом”.
- А повна? – Росул, він ще взагалі був не в курсі.
- Іще дерев’яна станина і направляюча трубка.
- А чому ж... – Росул хлопнув себе кулаком по лобі, - А зрозумів! Все одноразове?!
- Так, крім пускового пульта і кабелю, - я посміхнувся, - Груз несемо тільки в одну сторону, назад швидко робимо ноги.
- А ефективність? – скільки разів я вже чув це запитання, голос долинув ззаду.
Здивовано обернувшись побачив Мавсара, він обережно обійшов “ракету” і присів за стіл.
- Сорокашестикілограмовий снаряд, - я знизав плечима, - Здається говорить сам за себе.
Він щось прикидав в умі, це тягнулось трохи більше хвилини.
- Н-да, - польовий командир ще раз обдивився смертоносного уродця, - Добре, оскільки тут всі основні учасники операції тут тому скажу, що з ціллю ми визначились.
Чомусь я полегшено зітхнув.
- Присядь Олег, в ногах немає правди.
- В задниці також.
Не дивлячись на серйозність ситуації цей жарт трохи розвеселив моїх співбесідників.
- Не скажу, що ці слова позбавлені логіки, - сміючись сказав Мавсар, після того як всі заспокоїлись почав говорити по темі.

Розвідка. Мій перший вихід на територію повністю контрольовану ворогом. Це страшно. Ні. Не подумайте, немає дикого, панічного страху. Просто страшно. Я навіть не знаю як це можна пояснити. Постійно чекаєш несподіванки. Постійно чекаєш якогось підвоху. І саме небезпечне не знаєш як поведеш себе у ситуації яка швидко змінюється. Коли вловиш стан в якому ніколи раніше не перебував. Який не є природнім ні для тебе ні взагалі для людей.
І до того всього була ще одна складність. В групі я був основним. Не командиром. Такої відповідальності мені ніхто б не довірив. Ситуація була такою, не я був пристебнутий до групи, а група була пристебнута до мене. Тобто не дивлячись на бажання командира, всі завдання висіли на мені. Говорячи ще простіше, командир відповідав за людей, а я за завдання. І це була відповідальність яка допомогла мені перебороти мої страхи. Крім того ще одна ситуація збила з мене напругу.
Якось один молодий чеченець випадково підбив руку коли я малював план місцевості. В результаті чого був облаяний по-англійськи. Без злоби, так, для порядку. Через деякий час до мене підійшов Сей хан.
- Олег, ти це дуже добре придумав.
- Що? – я продовжував працювати над планом місцевості, відклав його в бік, підвівся і взявши Сей хана під руку відвів трохи в сторону, - Вибач, я не зрозумів. Серйозно.
- Ти об матюкав Хасана по-англійському.
- А-а-а. Ти про це, - я дійсно був здивований, адже фрази вирвались самі по собі, не навмисно, - Вибач, це було випадково.
- Не переймайся, він тільки те й зрозумів, що це не по нашому, - вираз обличчя Сей хана, я не можу описати, він немов знайшов щось дуже важливе, - Ти ще щось вмієш сказати на цій мові?
- Але, братухо, ти даєш, - не хотів вдавати з себе ображеного, але вийшло само по собі, - Я вільно розмовляю англійською, щоправда з північно ірландським акцентом, - навіщо я гнав йому цю нісенітницю, так, я розмовляв англійською, навіть читав і писав, адже не просто так вчився у однієї з кращих вчителів Києва, але який в мене був акцент... Сто проти одного, що не ірландський.
Однак на мого ві-за-ві це справило враження.
- Дуже добре! Це просто супер, що в тебе ірландський акцент. На питання звідки ти, не відповідай. З’їжджай як не будь, мовчи. А плітки я вже сам пущу.
Так з тих пір я і став в Чечні “бувши бойовиком ІРА” невідомо де знайденим і прийнятим Мавсаром.

Плани, карти, прикиди, розкиди. Все мішалось в голові. Я сідав перемальовував все по новій звіряв зі старими ескізами і планами. Боявся помилитись. Не люблю помилятись. З дитинства.
Блокпост. Перша атака. Перше випробування моєї установки. Можна, навіть, сказати перший дорослий екзамен. Вже так себе загнав, що в будь-який час дня і ночі мене могли розбудити і запитати про особливості території і я зміг би обмалювати кожен сантиметр площі, кожен вигин рельєфу, кожну вибоїну на асфальті дороги. І все ж таки, щось мене турбувало. Місце страту вибрав за дуже непрофесійною схемою: “побачив-сподобалось”. І це мене турбувало. Тому й коптів над картою-схемою місцевості, шукаючи свої помилки, а їх або не було, або було дуже багато, в залежності від настрою. Я злився. Злився на себе за такий підхід до справи. Мені здавалось, що я не правильно підійшов до огляду, що я не все занотував, що щось впустив.
Більш-менш підходящих місця було три, враховуючи невеликий радіус дії установки. Перший: покатий схил з північного-сходу блокпоста. Він спускався до самих блоків і тому повинен бути замінованим. Звідти мало що будуть чекати. Хоча не факт. Все залежить від командира, не нашого, їхнього, російського. Є плюси. Тепер мінуси. Прийдеться затратити дуже багато часу, на підготовку до старту, потрібно виставити повний нуль. Тобто розрівняти грунт, а часу обмаль. Тим більше, при мортирній стрільбі, важко, в крайньому разі для мене, розрахувати політ снаряду вниз по схилу. Це дві погані теми для мене. А як ви пам’ятаєте, залп буде лише один. Шансу на повтор мені не дадуть. І тому, виходячи з вищесказаного, кількість “але” потрібно звести до мінімуму, тобто до нуля. Це важко. Проте спробуємо.
Другий варіант. Недалеко від об’єкту протікає струмок. Він сильно заріс очеретом, що створювало багато незручностей. Однак в одному місці біля містка було зручне місце. Мені воно дуже сподобалось. По-перше відстань майже ідеальна. По-друге площадка майже рівна. Ну і останнє від блокпоста ми прикриті мостом і насипом дороги. Ось із-за цих деталей воно мені подобалось.
Було ще й третє місце, в заростях на захід від цілі. Все добре, але... існувало одне велике “але”, росіяни знали небезпечність заростів і тому або мінували їх, або виставляли там постійний пост. Скоріше мінували. Тоді як відкриту місцевість вздовж дороги контролювали аби як.
Довгі роздуми над проблемою, приводять до того ж, до чого приводить довге прицілювання перед пострілом, втомлюються руки і очі після чого постріл не такий влучний як хотілось би. Так і тут. Втомлюється мозок і я вже не можу найти відповідь на прості запитання. Мозок як м’язи втомившись втрачають свою пружність, швидкість і вже не можеш правильно реагувати на ситуацію. Тому – баста. Напрямок вказано, маршрут прокладено. Вперед.

Від лісу, вздовж дороги, до струмка поповзло тільки четверо. Я, майже порожній, лише інструмент, прилади прицілювання, запали. Слідом за мною Сей хан, Росул, і Хункар, якийсь молодший брат Росула. Вони тягнули все інше спорядження. Їм доведеться повзти ще два рази, за раз все взяти не вдалось.
Ось ми і на місці. Якийсь час лежали прислухались. Тиша. Росул і Хункар, залишивши вантаж, поповзли в бік блокпосту більш детальніше розвідати обстановку. Тихо. Їх не було півгодини. Повернулись. Показали знаками – “Чисто”.
Зробив глибокий вдих, видох і приступив до роботи не звертаючи ні на кого уваги. Хлопці поповзли за іншими причандалами. Мені навіть краще. Швидко вичислив лінію пострілу. Відштовхуючись від цієї уявної лінії саперною лопаткою намітив довгий прямокутник. Розділив його на три квадрати. Робив все швидко і вправно, неначе займався цим все життя. За допомогою саперної лопатки і рівнеміра підготував “абсолютно” рівні площини. Може не “абсолютно”, але перебільшення не таке велике, можете мені повірити.
Приповзли хлопці. Принесли ще частину спряження. Хункар і Росул поповзли за залишками, а Сей хан залишився.
- Допомога потрібна, - почув я за спиною його шепіт.
- Поки ні, - я крутонув головою, - Якщо буде потрібно я скажу.
- Добре, я поруч.
- Угу, - на більше слів в мене не було ні часу ні натхнення.
Три лінії пострілів виходило з трьох різних точок і пересікаються в одній. Тобто в приблизному центрі об’єкту. Зрозуміло, що кожна установка дасть похибку. Головне, щоб похибка була не великою. Вичислити центр квадрату міг би і школяр початкових класів. Танцюючи від центру квадрату вичислив оптимальне розміщення триноги. Прикинув і помітив все на інших квадратах. Швидко зробив дев’ять заглиблень на всіх квадратах саперною лопаткою. Так. Уважно оглянув місцину. Здається із земляною роботою покінчено. Почав збирати триноги. Зібрав. Розмістив по місцях. Виставив нуль. Я ще не такий профі, щоб вміти виставляти на око, тому потрібен показник відштовхування. Закріпив землею триноги і затрамбував. Перевірив “нуль”. Похибки незначні. Глянув на годинник. Наближався світанок. Місяць ставав все блідіше і блідіше. Швидкість роботи потрібно прискорити. Провів розрахунки. Враховуючи всі плюси і мінуси похибка дає 3.5 – 5 градусів. Не зовсім погано. Але могло бути і краще. Виставив градус прицілу відповідно 35;40;45. Директриси пострілу направлені в одну точку, тому маю надію, що великого розльоту не буде. Я ризикував, але зараз вже був спокійний. Закріпив маршеві двигуни. Знаком підкликав Сей хана і вже з ним у двох поставив саму смертоносну частину зброї. Далі ми вже вдвох виставили годинникові механізми, а також замінували установки. Пуск відбудеться через п’ятнадцять хвилин. Цього буде достатньо, щоб нам обійти блокпост і зверху проконтролювати перший політ мого первістка.
Піднялись. Місяць, хоч вже й помітно ослаб за ніч, проте ще мав достатньо сили і добре освітлював місцину. Я стояв і спостерігав за блокпостом, час від часу поглядав на годинник. Гадаю не варто розповідати як довго тягнувся час. Дуже хотілось палити. Стояв і скрипів зубами. Нервував відчуваючи на собі погляди чеченців, а час немов знущався з мене.
Все. Секундна стрілка поволі пройшла необхідну відмітку на циферблаті годинника. Я сплюнув на землю і повернувся до хлопців. Щось хотів сказати, коли незрозуміло-пекельне шипіння порушило тишу. Від несподіванки я аж присів, побачив здивовано перелякані очі своїх супутників. З острахом повернувся в бік блокпоста.
Це стартував перший снаряд. Він ще не встиг досягнути верхньої мертвої точки, щоб спрямуватись безпосередньо на ціль як ...
Ппш-ш-ш-шз!!! І розправляючи стабілізатори пішла друга ракета. Перша пішла на зниження і тут...
Ппш-ш-ш-шз!!! Третя взяла старт. Я стояв і дивився зачаровано. Не пам’ятаю, коли підвівся. Ні, це не була робота оператора, це не було кіно, це була реальність. Я на власні очі, стоячи на схилі гори бачив як ці важкі “підсвинки” змивають в небо і досягнувши верхньої мертвої точки пірнали вниз.
Перший вибух приглушив мене. На власні очі пересвідчився, що він ліг у центр об’єкту. Другий ліг в складену з бетонних блоків казарму. Велика потужність вибуху розметала уламки бетону на досить серйозну відстань.
Третій, з невеличким недольотом ліг біля шлагбаума. Однак і він зробив немало. Розкидала бетонні блоки огорожі по дорозі, жбурнула в кювет легкий УАЗик, а також перекинула замасковану БРДМку.
Я стояв приглушений, дивився як осідає земля і пилюка після вибухів, а позаду мене бісились і скакали чеченці. Вони славили аллаха.
7.
За, майже чверть століття свого минулого життя я ні разу не задумувався над суттю релігії. Як такого релігійного питання для мене не існувало. Мене ці процеси мало обходили. Безумовно, як і більшість пересічних українців я людина хрещена, але в душі завжди вважав себе атеїстом. Чому? Просте, коротке питання на яке я ніколи не міг і не зможу зараз дати вичерпної відповіді. Чому я себе вважаю атеїстом? Та, просто так. Не захотів підстроюватись під хвилю моди. Поки церква була поза модою – всі були атеїстами, тільки ввійшла в моду всі потягнулись до церкви. Розумію за радянських часів, страх за себе, боязнь за кар’єру. Однак, хто хотів – той вірив і ходив до церкви не зважаючи ні на що. Зараз же ніхто нікого не переслідує за атеїзм, однак люди, які навіть хреститись не вміють не говорячи вже про знання біблії так і хочуть розповісти мені про мою неповноцінність. Це щодо релігії. Однак мене все одно влаштовує атеїзм.
Але вчора... Я стояв на підвищені, дивився на зруйнований і палаючий російський блокпост, а позаду скакали чеченці і кричали: “Аллах акбар!” По їх поведінці і їхніх обличчях було видно, що це не лише слова. Вони вірять в це. В те, що аллах є. В те, що він Великий. І в те, що це він своєю десницею спрямував “ракету” на невірних, що він був незримим винахідником, розробником і коректувальником установок. А хто, скажіть мені, може бути більш авторитетним для них. Хто може бути кращим винахідником за аллаха, а розробником, а коректувальником? Хто краще за творця? От так от.
Я, наприклад, навіть в себе не вірив, коли йшов на цю справу. Я не вірив ні в що і таким залишився. А вони вірили, вірили віддано, фанатично. Вони знають, що аллах є і тому такі знаки поваги і увага задовго до того як стартує перша ракета.
А над цим варто задуматись. Дуже варто. Чому я, людина котра вважає себе атеїстом, вже не перший раз ловлю себе за тим, що в умі читаю “Отче наш”? Може тому, що дивлячись на православних священиків все частіше починаю розуміти, що між мною і Богом мені не потрібен посередник. Як у протестантів: “Хрест не на тілі, хрест в душі”.
І ще одне, чому проходячи повз церкву ніколи не осеню себе хрестом, а тут чіпляючи годинниковий механізм – перехрестився.
А от і задумайся чому?
Задай питання і отримай на нього відповідь. Проста формула, але не просте її доведення, якщо Х (відповідь) сидить у тобі самому і як в цьому разі вивести її із далеких глибин своєї підсвідомості. Але тією ж підсвідомістю вловлюю, що відповідь десь поруч, відповідь у порівнянні, у аналізі.
Мусульманин, що загинув під час джихаду автоматично потрапляє до раю. Нікого із священнослужителів і тим паче самого аллаха не цікавить, що він творив до джихаду. Він змив позор минулого власною кров’ю, поклав на алтар віри саме дороге, що мав – своє життя. І доказав, що достоїш раю. Він учасник джихаду – моджахед – священний воїн.
В християнстві немає священних війн, немає священних воїнів, непотрібно жертвувати собою і класти на алтар віри саме дороге. Проте давно відомо, що прощення купується за гроші.
Але ж було таке і в християнстві. Шили хрести на груди і йшли невідомо куди добувати невідомо що. А лицарські ордени. Абстрагувавшись від світу, від багатств і задоволень, добровільно пішовши на бідність і аскетизм вони залишали собі лише зброю, коня і добре ім’я.
“Хоробрий як франк”. Навіть зараз на сході зустрічається ця фраза. Для них всі тоді були франками. Уявіть собі як необхідно було доказати хоробрість, щоб так довго трималась приказка.
Цивілізований схід здригнувся тоді від навали нецивілізованого заходу. Багатомовний натовп згуртувавшись навколо хреста і ставши реальним військом отримував перемогу за перемогою і ніщо не могло його зупинити.
Кабінетні історики говорять про жадобу наживи. Але давно всім відомо, що багатства роз’єднують, а не об’єднують. Поки був фанатизм обраних, поки люди гуртувались навколо хреста росло і Ієрусалимське королівство. Коли ж розп’яття замінило золото – воно занепало.
І зараз дивлячись на християн починаєш розуміти, що вони не християни, а ідолопоклонники і ідоли їхні – зелені обличчя мертвих американських президентів.
А наші священнослужителі. Дивлячись на них розумієш, що вони грішать професійно. І ще більше я переконуюсь, що в моїх відносинах із Богом мені не потрібен посередник. І трактував біблії також не потрібен. Я сам її зрозумію так як зрозумію і не потребую допомоги.
Я, звичайно, буду заходити до церкви, але не буду звертатись до попа. Він мені не допоможе, він не стоїть до Бога ближче ніж я, тоді навіщо він мені. Хіба що для ритуалу і все, а сповідь, це моя особиста справа і в ній він мені не потрібен.

8.
Тиждень після операції мене ніхто не турбував. Думаю, Мавсар готував підґрунтя для нової акції. Всі інші були зайняті своїми справами. А що залишалось мені. Нудитись.

Сьогодні вночі приснився Кос. Я вже майже забув про нього. Про те що ця людина взагалі існувала в природі. А в цьому сні він стояв на галявині в оточені людей одягнених в камуфляжну форму. Всі з докором дивились в мою сторону. Обличчя оточуючих його людей я не зміг розібрати. Та й не намагався. Здогадуюсь хто це були. Мертві. Мертві прийшли глянути на свого вбивцю. Я прокинувся.
Не було холодного поту і крику пробудження. Просто прокинувся і сів на нарах. Якийсь час спостерігав стіну. Потім вийшов на вулицю вдихнути свіжого повітря. Повернувся і сів до столу. Лампа продовжувала горіти. Я ніколи її не заправляв і не тушив її. Що до заправки то це робили інші, а тушити... Чомусь мені завжди хотілось спати при такому світлі.
Зараз я сидів за столом і дивився на вогонь.
Хто я? Вбивця і душогуб? Скільки вже на моєму рахунку, котрий був відкритий на далекому придністровському полігоні? Для чого я тут? Що я роблю на чужій, непотрібній мені особисто, війні? Що я? Хто я?
Дати відповіді на ці запитання було важко. Практично неможливо. Я не задумувався над цим раніше, так само як і не задумувався над тим що роблю коли робив свій перший постріл в людину. Не відчував і не відчуваю жалю. Ні до Коса ні до тих хлопців з блокпоста. Кос давно заслуговував такого кінця. Така його доля інакше так не сталось би. А російські солдати?
Вибачте хлопці... Нічого особистого... Тільки бізнес.

9.
В бінокль Уважно роздивлявся місцевість круг дороги. З професійною уважністю фіксуючи все і занотовуючи зафіксоване у своїй пам’яті. Цікава пропозиція використати установки для обстрілу колони надійшло недавно. Був здуру спочатку відмовився, але трохи посидівши і помізкувавши подумав: “Чому ні?”. Тим більше, що нас не цікавила якась конкретна колона, нас цікавила колона взагалі. Можливість ураження рухомої цілі, говорячи простіше.
Другий час спостережень. Участок дороги вибирав сам, на карті, щоправда враховував підказки людей більш обізнаних з місцевістю. Фіксую в пам’яті все до найдрібніших деталей, щось дуже цікаве записую. Поки що пройшла лише одна військова колона. Про всяк випадок записав розташування техніки і швидкість руху. Виділив участки найбільш ефективного враження. Їх небагато, проте досить, навіть для більш конкретної операції, не кажучи вже про пробну.
Ще раз уважно оглянув місцевість, перевіряючи чи нічого не пропустив. Ще раз прикинув зручність і ефективність місць для розташування установок. Підібрав місце для НП. Повернувся і змірявши поглядом Сей хана промовив:
- Працюємо, - мій погляд зупинився на його очах.
- Так, - він повернувся до решти загону, - Підйом, - про щось задумавшись знову обернувся в мій бік, - Апарати куди?
Я почав йому показувати на схемі місця куди необхідно перенести складові частини установки. Закінчивши, розмову з чеченцем відійшов до свого рюкзака і важко опустившись коло нього закрив долонею очі. Слова Сей хана якими він роздавав інструкції решті загону, плинули в далечінь і замінились більш рідними словами “Отче наш”, котрі виникали в самій голові.
У цій операції, не дивлячись на її пробність Мавсар розщедрився на чотири ракети. Колону вибиратиме Сей хан. Дорога вибрана вдало. Нею часто користуються армія і внутрішні війська. Та й район вибрали замирений, тобто ситуація для роботи дуже зручна, навіть можна сказати ідеальна.
Все як і раніше робив по старій схемі. Розчистив майданчик, довівши показники о “нуля”. Заглиблення під стійки. Трамбівка. Виставляння кута пострілу. Перша установка. Виходить крайньою з права по бойовій схемі. Її мета зупинити колону, а в ідеалі вивести із ладу головну машину. Закінчив із нею. Замаскував. Тільки що не під”єднав до системи запалення.
Н місці старту другої установки сидів Сей хан.
- Давай допоможу, - почув його шепіт.
Глянув на нього. Він дійсно хотів допомогти. Крім того Сей хан давно хотів навчитись працювати з установкою.
- Я дам знати.
Він погоджуючись хитнув головою і якось ображено відійшов в сторону. Однак не було часу вирішувати образи тому я прийнявся за справу. Допомога Сей хана мені знадобилась. При встановлені ракети в направляючу. На першій установці вдалось це зробити самому, однак на другу вже сил не вистачило.
Третю і четверту вже Сей хан мені допомагав від “А” до “Я”, тому все пройшло швидко. Під”єднали всі установки до запалюваної системи. Вивели кабель на НП. Тут вже силами решти загону був обладнаний окопчик для нас, з усіма зручностями. Звичайно без джакузі і М\Ж, це було б занадто.
Опустившись на дно окопу я зробив глибокий вдих, видих. Уважно глянув на Сей хана, він відвів очі.
- Вибач, друже, - я хлопнув його по плечі, - Це все ж перевірка і тому я повинен бути впевнений у всьому.
- Я розумію, - після короткої паузи сказав він, ще трохи помовчавши додав, - Росул виглядає колону. Зараз 14.32 думаю скоро щось буде.
Я глянув на небо.
- Ти вже їх нутром чуєш?
- Щось на зразок, - він посміхнувся.
Витягнув з кишені пульт. Перевіривши полярність почав під’єднувати проводи. Швидко і вправно зробив це, аж сам здивувався.
- Я готовий, - промовив, через деякий час.
- Тримай, - я обернувся і побачив коричневу цигарку, що протягнув мені Сей хан. Взяв мабуть спеціально для мене, адже сам не палить.
- Дякую, але чи можна? – цигарку я все ж таки взяв.
- В принципі – не рекомендується, а не рекомендується не завжди означає забороняється. Це якраз випадок коли не завжди.
Я ковзнув на дно окопу і припалив.
- Знаєш, я спеціально залишав цигарки вдома, щоб не палити на завданні. Десь читав, що не можна.
- Це я помітив, - Сей хан посміхнувся, - Спочатку подумав ти просто забув, але дивлюсь ти навіть не заїкаєшся про цигарки. Тут то і закралась думка, що це все спеціально. Я сам колись палив і знаю як хочеться ковтнути тютюнового диму після нервової роботи. Тому і взяв спеціально для тебе.
- Дякую.
- Та не має за що.
Ми сиділи мовчки і тут спрацювала рація. Сей хан щось промовив в неї. Почулась відповідь, потім довге пояснення. Знову ствердна відповідь і рацію виключили.
- До нас гості, - Сей хан посміхнувся.
- Адьюс, амігос!
- Сі, сеньйор.
Я взяв пульт в руки і провів коротке тестування всіх систем. З-за повороту виповз перший танк.

10.
Штаб цієї відомої не тільки в Чечні, Росії і Україні людини розміщувався в одному з високогірних селищ. Мене не везли туди з зав’язаними очима і не тримали в таємниці назву селища. По-перше мені довіряли, по-друге ця людина постійно змінювала місце свого перебування.
Ніхто не заставляв мене стояти в приймальні, як роблять будь які наші чиновники, щоб показати свою значущість, мене одразу провели в кімнату де знаходилась ця людина. Я одразу впізнав його, хоч нас і не знайомили. Його і більше нікого із тих хто знаходився в кімнаті.
Ніяковіючи я зупинився на вході, і намагаючись заспокоїти свої нерви, обвів поглядом кімнату.
- Добрий день, - підозрюю мої слова прозвучали боязко і невпевнено.
- Добрий, добрий, - господар сидів в глибокому, зручному кріслі. Він, навіть, не зробив спроби підвестись. Хоча, чому я про це подумав, - Сідай.
Його рука показала на вільне місце біля столу.
- Як доїхали?
- Дякую, добре, я все ще не міг впоратись з хвилюванням.
Чеченець посміхнувся. Довго розглядав мене своїм пронизливим поглядом. За весь цей час ніхто не порушив мовчанку.
- Українець? !- чи то запитував, чи то стверджував він.
- Так, - про всяк випадок я дав відповідь.
- Військовий? – думаю він знав все, але чомусь почав цю гру.
- Ні, виключно цивільна людина, - через невелику паузу додав, - Однак звання маю.
Господар промовив по-чеченськи декілька слів до інших, всі засміялись. Сказати, що мені було незручно.
- Вибач, - на цей раз господар звернувся до мене, його голос трохи здригнувся, - Не хотів тебе поставити в незручне становище. Просто деякі із цих поважних людей не розуміють російської мови.
Брехня. Чи якась чергова перевірка. Хм. Психологічний тест. Я не сильний в психології, але і без того напружився ще сильніше. Відчував якусь гру. І по обличчю співбесідника було це сильно помітно. Він досяг чого хотів.
- Я розумію, - фраза прозвучала із сильним запізненням.
Знову пауза. Майже фізично я відчував погляди всіх присутніх.
- Чому нам допомагаєш? – здається я здригнувся.
“Чорт! Занадто напружений. Таким людям не можна показувати слабкість. Заспокойся. Я спокійний. Спокійний. Абсолютно спокійний.”
- Не знаю.
Відповідь не здивувала його, не здивувала мене і абсолютно не здивувала нікого з гостей. Але запитання, яке само собою напрошувалось все ж таки прозвучало.
- Тобто як це – не знаю.
- Так... Не знаю.
- Може із-за грошей.
Хм... Із-за грошей. Я навіть ні з ким не обговорював умови контракту. Я не вмирав з голоду в Києві. Мені вистачало заробітків не тільки на життя. А залізти в клітку до хижаків не самий приємний спосіб розбагатіти. Та і чи спосіб це взагалі.
- Я – не найманець, - ці слова прозвучали різко, аж занадто різко для такої ситуації, я і сам здивувався такій своїй хоробрості. Далі, трохи заспокоївшись, пом’якшив тон, - Може авантюрист, але не найманець.
В кімнаті запанувала тиша. Ось самий час для нарікання і звинувачення в різкості, хоча яке вже це має значення. Сидячи під перехресним поглядом кількох пар очей, розумів, що рейтинг моєї популярності стрімко падає вниз, я не знав що робити, як виправити положення. Виходи із складних ситуації не завжди були сильною стороною моєї натури, якщо бути більш точним – завжди не були.
Поступово відчув як крижана рука страху поволі тягнулась до мого горла. Ні. Я не відчував її. Я майже бачив її візуально. Що можна зробити? Майже криком задавав собі це питання в думках і не мав на неї відповіді.
Стоп! Доста! Щось незрозуміле, різким, невловимим рухом відкинуло від мене страх з його крижаними обіймами. Воля! Тільки це могло врятувати ситуацію. “Не знаєш що робити – роби крок вперед”. Принцип карате. Не дурний придумав. Якщо ситуацію вже неможливо виправити, то “відходячи – гасіть всіх”. Доста боятись. Я і так боявся занадто довго. Потрібно зробити свій крок, але... “О, Боже! Зроби мене дипломатом”.
- Я не просив грошей ні у вас ні у тих з ким розмовляв на батьківщині, - голос звучав сухо, впевнено, твердо, він доносився немов здаля і я не впізнав його, але все ж таки це був мій голос, - Мало того, мене не просили сюди приїжджати. Я визвався сам. Сам, - крізь прищурені очі оглянув всіх присутніх, чи так мені здалось, чи так воно і було, але обличчя присутніх “полагіднішали”, - Мені немає чим дорікнути своєму “Я”. Я не порушив ні одного зі своїх принципів. Із вами і вашими друзями вів себе якомога чемно і миролюбно. Нікого не ображав. За що ж тоді обрадують мене.
Замовк. Може це й не вершина дипломатичного монологу, але необхідної мети я досягнув. Тиша затягнулась, а я продовжував дивитися в насмішкуваті очі дуже відомого і дуже авторитетного польового командира чеченців. Чекав вердикту, але чомусь дивився на нього із викликом. Я впевнений в цьому.
- Ніхто не збирався тебе ображати, - такими були його слова, - Я просто задав питання і збирався вислухати відповідь, до чого тут твої звинувачення.
Цікавий випад, але слова сказані м’яко і питання не потребувало відповіді.
- Іноді і питанням можна образити, - це було промовлено мною в порожнечу ні до кого конкретно не звертаючись і нікого не звинувачуючи.
Мій співбесідник посміхнувся і змінив тему залишивши промовлені мною слова без уваги.
- Твоя установка непогано себе показала, але чому така мала дальність пострілу.
Тут вже була проста цікавість. Вже не потрібно було вслуховуватись і намагатись вловити підтекст. Просто необхідно видати інформацію і пояснити чому так, а не так.
- Проблема в маршовому двигуні. Ми взяли вже готовий стандартний двигун який виробляється Росії і в Україні. Він зовсім не призначений для такого роду операцій, але кращого я не знаю. Робити двигуни такого класу, але більш потужні я не можу. Не маю відповідної кваліфікації, а набути її немає ні бажання ні часу. Про випуск більш потужних двигунів такого класу я не чув. Якщо ж в и знайдете такий двигун доведеться установку перераховувати по новому, питання навіщо?
- Для збільшення радіусу враження.
- Зменшиться точність, - я випалив це раніше ніж опонент встиг закінчити свою фразу.
- Чому?
- Тому що ми склепали помісь бульдога з носорогом. Тому що складові частини 120мм артилерійський снаряд, а маршовий двигун вертолітного НУРСа. Тому що у нас немає приладів наведення. Достатнього часу та можливостей на конструювання та випробування. Та і ваш основний конструктор заставляє бажати кращого, - це один з елементів самокритики, - Хочете збільшити точність – користуйтесь мінометом. Велика відстань, задовільна точність і класна скорострільність.
Завершивши монолог я трохи втомився. Присутні якийсь час мовчали. Потім почали інтенсивно щось обговорювати між собою по-чеченськи. Однак мій основний співбесідник легким рухом руки припинив розмови і звернувся до мене.
- Зараз виникло багато питань, які ми повинні обговорити. Ти поки відпочивай. Хлопці тебе проведуть. Завтра зранку поговоримо.
Я вийшов з кімнати сильно втомлений розмовою. Мабуть таке відчуття знайоме людям розмовних професій. Людям котрим по роду своєї діяльності постійно переконувати, щось доказувати. На жаль я не мав до цього хисту. Але на мій погляд пройшло все непогано. Чи може вони зробили скидку на мій дебют.

І знову повернення в Панкісі. Мій колишній перехід звідти в Чечню був не зовсім вдалим, в крайньому випадку для власного самолюбства. Зараз все було навпаки. Ломився що сайгак. Підйом, не підйом, серпантин. Вверх, вниз – не мало вже ніякого значення. Розмірений крок, уважний погляд. Нехай просливу хвальком, але я став машиною. Моє серце, організм і мозок вже було налаштоване по іншому. Я змінився. В кращу, чи в гіршу сторону судити далеко не мені, але... змінився.
Завдання сильно відрізнялось від того що доводилось виконувати раніше. Необхідно було підготувати декілька груп для моїх установок. Схоже на все що командування спротиву вирішило провести серйозну операцію.

Стрій. Їх п’ятнадцять. Мої учні. Я перед строєм. Як і в кожній професії диверсант також має ріст і наявність власних учнів. Все залежить від кваліфікації і потрібності твоїх вмінь. Схоже на все мене цінували. Не пройшло і півроку. Швидко. Хоча чому швидко. Невже дарма я навчався п’ять років в університеті? Невже дарма сам власним мозком, а без батьківських грошей здавав екзамени? Невже дарма три роки тягнув майже всю інженерію Сергієвої фірми. Виходить не дарма.
Колись слово інженер звучало гордо. Невже все знову повертається до цього. Таки так. Знання це сила. Навіть у такому небезпечному світі.
Вони стояли рівним строєм і уважно дивились на мене. Їх колючі, пронизливі очі слідкували за моїми рухами, мімікою, слів поки що не було. І я дивився на них. Також уважно. По черзі прискіпливо вивчаючи кожне обличчя майбутніх вихованців. Немов хотів щось пізнати. Однак я не відношусь до людей котрі з одного погляду можуть сказати про людину все. Тому просто імітував командира.
- Зараз не до зайвих балачок, - на той початок мені здавався найбільш вдалим, - Почнемо з вивчення матеріальної частини. В основі своїй успіх всіх операцій залежить від знання конструкції. Якщо ви щось пропустите, чи не доробите – ракета не полетить. Потім перейдемо до збирання і запуску. Ще одне, - після короткої паузи, промовив я обвівши всіх уважним поглядом, - Іронію і різного роду гумор – я не розумію. Буду наказувати. Хтось сумнівається в моїх можливостях.?
Вони мовчали. Я чекав іншого глузливих посмішок і тому подібного, а тут всі дивились із розумінням. Тут не потрібно буде доводити свою владу. Її вже знають. За мене поручились. Тим краще.
Мабуть педагоги будуть мені заздрити. Хлопці хотіли знати і робили все, щоб знати. Уважно вислуховували, не іронізували з приводу і без приводу, питання задавали лише по справі, дурниць не запитували. Все йшло легко і без зауважень. От так от черговий раз мене приємно вразили чеченці.
Пройшовши все від конструкції до пробних запусків мої учні зникли так само раптово як і з’явились.
І от прокинувшись одного ранку зрозумів, що я знову безробітний, чомусь засумував.

12.
- Я можу доказати власну правоту, - мій голос мало не зривався на крик.
Надіюсь мене може зрозуміти кожний хто був звинувачений незаслужено.
- Цікаво як? - голос авторитетного польового командира прозвучав іронічно.
Я підвівся і почав ходити по кімнаті, запалив цигарку.
- При вас, - голос звучав глухо, - Кожен налаштує установку по своєму, а потім хай покаже конспект в якому записував мої вказівки. Сто проти одного, що ті хто промахнувся щось похерили із тих вказівок, що я давав.
Промовивши це я зупинився посеред кімнати.
- Це неможливо, - промовив хтось із присутніх.
Голос сказавшого цю фразу прозвучав невпевнено, а всі присутні здивовано обернулись в його бік.
- Інакше ніяк, - так я починав нагліти, але іншого виходу я не бачив.
Мене звинувачували в тому, що я недостатньо навчив хлопців управлятись з установкою. Н а операції чотири ракети із п’яти не влучили в ціль.
- Ти розумієш чим ризикуєш? – почулось питання.
- Звичайно, - я знову присів, - Вбити мене ви можете і просто так, просто, без звинувачень. Але ж вам потрібно вияснити чому так сталось. Я прошу лише одного – детального розслідування. Тому що впевнений в своїй правоті. Нікого не звинувачую і себе не відчуваю винним.
Знову тиша. Видно було, що вони покладали великі надії на цю операцію.
- Що може впливати на точність?
- Все!, - моя відповідь була різкою, але це була різкість приреченого.
- Тобто?
- Тобто, неправильно виставлена станина, не врахована сила вітру, дефекти маршового двигуна і так далі. Однак я думаю, що вони погано виставили станину.
Якийсь час вони ще сперечались між собою. А потім... Потім просто попрощались і поїхали. Знову залишивши мене на одинці із самим собою. Навіщо вони приїжджали. В мене склалось враження, що мої виправдання їм були не потрібні. Вони або знали все самі, або зробили цей допит просто для порядку. І винні їм не потрібні, адже не важко зрозуміти, що тут не було саботажу, а була проста випадковість, або помилка. Адже це війна.
Вони поїхали, а що робити мені? Чекати.

13.
Я не знав коли це все закінчиться. Коли я вийду з стану прострації, коли закінчиться це нудотне життя рослини, коли нарешті я знову займусь роботою. Мені вже набридло прокидатись зранку і не знати чим себе зайняти. Постійно думати ні про що, або про те що не має ніякого значення сьогодні, і навряд чи будуть мати взагалі. Чорт! Я вже починаю розуміти Шерлока Холмса, він, як ви пам’ятаєте, вколював собі морфій, коли довгий час не було ніякої роботи. Розумію, що це дурість, але що зробиш, він в цьому знаходив вихід. А я, який вихід знайти мені.
Нісенітниця забиває голову, втрачаються будь-які сенси, зміщуються акценти. Потиху перестаєш навіть думати, аналізувати, передбачати. Покарання нудьгою, здається, покарання нудьгою, найжорстокіше покарання для дієвої і активної людини. Як це не смішно, а я себе таким вважаю.
Майже фізично почав відчувати відтік волі. Так-так. Вона покидала мене разом із думками. А утворенні цим відтоком порожнечі займали лінь і апатія. Я почав перетворюватись на простіший одно клітковий організм, щось на зразок амеби звичайної чи інфузорії туфельки.
Розумієш всю безсенсовість цього стану, безкінечний сон волі і активності, пасивність свого перебування – нічого не можеш зробити.
Не можеш чи не хочеш? І відповіді немає. Кожен день з вечора даєш установку з ранку почати все по новому, а прокинувшись махаєш рукою і знову нудьга.

Промінь сонця пробивши напівморок кімнати упав мені на обличчя. Прямо на заплющене око.
“Підйом!” – команда в мозку звучить тихо-тихо.
“Ну ще трохи” – лінь не хоче піддаватись.
“Підйом!” – це вже сказано вголос.
Різко скоротивши м’язи живота сідаю на канапі. Хитнув головою вліво-право. Хутко одягнувся і побіг до гірської річки.
Холодна вода. Це те що потрібно щоб вигнати лінощі з тіла, щоб волю заставити знову повернутись в немічну слабку оболонку, щоб напрягти і змобілізувати тіло і мозок. Адже не варто залишатись найпростішим організмом. Це, м’яко кажучи, не гарно.

Вже коли повертався назад помітив біля “свого” двору “уазик”. Мовчки пройшов повз нього не думаючи ні про що погане, і не задавав собі питань, що тут робить ця машина.
Бородатий водій з цікавістю провів мене поглядом. На ганку сиділо ще двоє бойовиків. Тут я вже трохи задумався, проте пасувати вже не личило. Навіть не зупиняючись йшов до дверей. Мене ніхто не зупинив.
У великій кімнаті за столом сидів господар, Росул і незнайомий мені чоловік.
Невисокий, кремезної тіло будови, короткі руки з широкими долонями. Крепка, бича шия і велика голова, обличчя голене. Різкі, але правильні риси обличчя. Погляд глибоко посаджених очей вражав. В цьому погляді було стільки ненависті, що вистачило б не на одну сотню людей. Я зупинився тільки но наштовхнувся на його погляд.
Росул зраділо підвівся і рушив у мій бік.
- Вітаю, брате.
- Привіт, - ми обнялись.
- Привіт, - невідомо звідки появився Сей хан. Він просто, стримано потис мені руку.
Я присів за стіл.
- Знайомся, - Сей хан вказав рукою на гостя, - З цією людиною тобі доведеться трохи попрацювати.
Я протягнув руку для привітання через стіл.
- Олег.
Людина довго дивилась на мою долоню, потім легко вдарив своєю долонею по моїй.
- Арбі.
Нормальних стосунків людина не хотіла. Арбі вирішив триматись від мене на відстані, але і це не погано, лізти до всіх зі своєю любов’ю також не в моїх правилах.
- Допоможеш мені? - промовив він після того як закінчив вивчати моє обличчя.
- Чому ні? – я відповів одразу питанням на питання, проте м’яко, не нариваючись на неприємності, вони мені не потрібні, - Коли вирушаємо?
- Зараз, - Арбі знизав плечима, - Якщо ти не проти.
- Гм, ти собі не уявляєш, як ви мене виручили, - я промовив посміхнувшись.
- Чим, не розумію, - Росул здивовано звів брови.
- Я мало не вмер з нудьги.
Присутні засміялись.
- Це також буває, - не пам”ятаю кому належали ці слова.

Говорити про те, що перехід назад в Чечню був для мене важким, було б вопіющою неправдою. Він був дуже важким. Майже місяць абсолютної бездіяльності наклало свій відбиток на працездатність моїх м’язів. Але... Але м’язи мають чудову властивість пам’ятати все, і швидко відновлюють свої функції.
В Чечні Сей хан і Росул нас покинули. В них були інші плани. Я ж залишився під командуванням Арбі і далі продовжував шлях з ним.
Про свого нового “патрона” я чув багато. Людина мала досить цікаве і важке життя. Але трохи стандартне для чеченця, на мою думку. Поїхав поступати до Москви, не поступив, спутався з криміналом. Завдяки своїм організаторським здібностям піднявся на цьому поприщі до авторитетної людини. Під час першої чеченської війни, звернув свої справи в столиці Федерації і сколотивши за свої гроші загін повернувся на батьківщину.
Перша війна забрала майже всіх його близьких. Тоді то він і став непримиренним, щось в людині надломилось. Поговорювали, що взагалі не любив слов’ян, без винятку. Вважав нас слабаками і продажними тварями. Також не любив всіх інших найманців і добровольців. Його загін складався лише з чеченців. Всіх інших він не брав.
Операції, що проводив Арбі вражали своєю сміливістю і жорстокістю, іноді аж занадто.
На одній з переправ нас чекали три машини: два “уази” і одна “нива”. Погрузились на них і рушили далі, петляючи вузькими дорогами гірської Чечні.

Опівдні наступного дня ми в’їхали в селище, що служило базою загону Арбі. Мої супутники швидко повискакували з машин, розібрали пакунки і зникли в невідомому напрямку. Все сталось настільки швидко, що втомлений я не зміг навіть прослідкувати напрямок їх рухів. Хоча, як мені здалось, певного напрямку для всіх не було. Вони розійшлись кожен своїм маршрутом. Я залишився один. Про мене забули. Ніхто нічого не говорив і не звав із собою. Тому не знаючи що робити просто почав оглядати місцевість.
Видовище вражало своєю неописуємою красою. Взагалі кавказькі краєвиди рідко кого залишають байдужим.
Поселення знаходилося на схилі, що закінчувався крутим обривом. Будинки селища побудовані без будь якого плану. Їх об’єднували різного роду стежки, де широкі, де вузькі - в залежності від вживання. Вулиця в українському розумінні цього слова, була тільки одна і то, м’яко кажучи, не зовсім. Вона скоріше нагадувала при сільську дорогу десь в Кіровоградській області. Подекуди було видно асфальт, але не багато. Ця дорога вела, як я зрозумів, до центру. Будинки двоповерхові, більш менш схожої архітектури. Подвір’я обнесені парканом із грубо тесаного каміння або ракушняка. Паркани невисокі, десь по груди людині середнього зросту.
Людей не видно, хоча їх голоси доносились звідусіль разом із бріхом собак. Певно тварини чули чужого.
Невпевненим кроком я рушив по дорозі. В основному ці рухи були зумовлені нерозумінням свого становища і незнанням, що мені робити взагалі, і, цікавістю, безумовно. Брів повільно насолоджуючись весняною, сонячною погодою. Весна вже відчувала тут себе господаркою. Навкруги все розпускалось і цвіло. Це трохи піднімало настрій якби не... невідомість.
І ось я вийшов в центр села. Опинився перед об’ємною двоповерховою будівлею явно стандартного “совкового” зразку. Також помітив що перед цією будівлею розкинулось щось на зразок площі. Цікаво, що займало цю будівлю до перебудови. Школа, клуб чи сільрада?
Щось заставило мене обернутись. Чомусь різко. Немов на мене чекала якась небезпека.
Посеред площі чорнявий хлопчисько тільки но встиг закінчити свій рух. Ніколи не гордився своєю реакцією, але навіть зараз, втомлений, я зрозумів, що рух направлений проти мене і тому різко присів. Камінь, кинутий малим розбишакою пройшов в парі десятків сантиметрів над моєю головою.
Отакої!!! Прийом важко назвати гостинним. Випрямившись я не робив ніяких погрожуючих рухів просто подивився в очі малолітньому хуліганові з усією суворістю на яку був тільки здатен. Хлоп’я повело себе досить таки непристойно що для горця. Він злякано позадкував, а потім із галасом зник поміж парканів.
“Здається зараз доведеться пережити кілька неприємних хвилин”, - майнуло в моїй голові. На галас дитини почались з’являтись люди. Дивно, чи ні, але мені здалось, що вони чекали цього сигналу. Юрба на площі збільшувалась швидше ніж цього вимагала випадковість. Обличчя людей не були привітними та я цього вже не чекав. Потім вийшла жінка. Вона вела за руку тільки но баченого мною малюка. Хлопчик щось розповідав показуючи пальцем на мене. Ситуація все більше і більше мені не подобалась, але що робити я не знав. Бути розірваним натовпом чомусь не входило в мої плани і як на зло на горизонті не було ні одного знайомого обличчя. Виправдовуватись безсенсово, мене просто не зрозуміють, або просто не будуть слухати. Цікаво чи взагалі хтось слухає виправдовування. Особисто я б не слухав. Адже виправдовується лише винний.
Галас ставав все дужчим. Тепер вже й заголосила мати хлопчика, звертаючись до натовпу. Вона розмахувала руками, тикала в мене пальцем, а я навіть не розумів в чому мене звинувачують. Хоча, яке це вже має значення.
Різко гримнув чоловічий голос. Натовп затих. В мою сторону йшов чоловік років тридцяти. Середнього зросту, худий, одягнутий в усе чорне. Промені сонця били мені в очі тому його обличчя я не міг роздивитись. Однак мені незнайомий. Це точно. Погляд ковзнув по тілу суперника і зупинився на мисливському ножі, що висів на поясі. Та-а-ак! Це вже не смішно.
Чоловік зупинився переді мною. Тепер вже я мав можливість роздивитись його сповнене люттю обличчя. Швидким рухом він витягнув ніж із піхв.
Зараз можна зрозуміти весь абсурд ситуації, а тоді...
Я опустив очі до землі. Може це і слабкість, але я їй піддався. Адже людина яка йшла на мене не жартувала і це було видно.
Що робити? Що робити? Що робити? Пульс відбивав в скронях питання, а я не знав на нього відповіді.
Знаєте, я не рукопашник. Звичайно маю деякі навики вуличної бійки, але проти людини озброєної ножем абсолютно безсилий. І ось весь абсурд. Мої слова, мої виправдання – не будуть сприйняті та і навряд чи їх хтось буде слухати. Фізично я також нічого не міг зробити. Зброї при мені не було ніякої.
Скільки простояв дивлячись в землю. Зараз розумію, що декілька секунд. Тоді ж, здавалося, вічність. Чоловік стояв майже впритул. Лезо ножа хижо блиснуло на сонці.
“Мене зараз заріжуть як барана на бойні, – майнуло блискавкою, - Але Я НЕ БАРАН!!!”
Мозок вибухнув люттю.
“Уроди! Я приїхав їм допомагати, а вони... мене заріжуть мов вівцю. НІ! НІ! Іще раз НІ!”
Я відірвав очі від землі і спрямував всю силу свого погляду на нападника. Вся лють, вся потужність мого гніву вилилась в ньому.
- Ну! – це слово прилетіло немов з космосу, хоча зірвалось із моїх вуст, - Ну давай!
Я не кричав – я говорив. Спокійно. Навіть занадто спокійно.
- Ну! Давай! Чебурек фальшивий! Ріж! Якщо зможеш!
Здивування на його обличчі з’явилось, це точно. Чоловік щось промовив, мабуть образливе. Але я не розумів чеченської.
Не рухались ні я ні він. Я зрозуміло – мене скував страх, а він чому?
Ми просто стояли і дивились друг другу в очі з усім презирством і люттю на яку здатні.
Різкий голос зовні перервав дуель поглядів. Мій суперник здригнувся і повернувся в бік голосу. Схоже його окликнули по імені.
Тепер перевів погляд в бік голосу і я. Поза натовпом стояв Арбі. Всі люди дивились на нього. Обличчя мого “патрона” було суворим.
Він задав питання.
Мій суперник сплюнув мені під ноги і щось зло промовив.
Арбі злим голосом промовив декілька слів.
Нападник щось буркнув у відповідь і рушив у бік ховаючи ножа.
Арбі зміряв мене насмішкуватим поглядом і хитнув головою мол “іди за мною”. Ми рушили крізь натовп. Нас пропускали нехотя, але мені це вже було до лампочки. Пройшли. Далі рушили стежкою. Йшли мовчки.
Підійшли до однієї з хат. Піднялись сходами на другий поверх і зайшли до кімнати. Велика світлиця. Дуже освітлена, з великим довгим столом, великою кількістю стільців круг нього, вздовж стін лавки в кутку телевізор з великим екраном. Здається, коли йшли я помітив щось на зразок супутникової антени.
Арбі сів на один із стільців вказав мені на інший.
- Я йому сказав, що ти мій гість, - після недовгої паузи промовив мій рятівник, - Навіщо ти налякав дитину.
Подив не потрібно було зображувати на моєму обличчі, він вималювався сам.
В цей час відчинились двері. До кімнати зайшло ще двоє чоловіків. Не чекаючи запрошення господаря вони сіли поруч із ним.
- Малий кинув по мені камінь, а коли я ухилився втік галасуючи. – тільки й зміг вимовити я.
Мій співрозмовник посміхнувся і щось промовив своїм друзям. Ті також засміялись.
- Не можу тобі перекласти, але це не в твій бік, - промовив Арбі коли закінчили сміятись його друзі.
Схоже його ставлення до мене змінилось на краще, однак він цього не виказував.
- Тут не люблять слов’ян, - промовив господар свердлячи мене поглядом, - Адже з тієї сторони українці є також.
- І ваші там теж присутні.
Очі Арбі зблиснули люттю. Не варто мені було про це говорити. Однак він сильна людина і швидко подавив в собі слабкість.
- Є й такі, але не варто мені про це говорити.
- Я зрозумів.
- От і добре. Іди відпочивай, - почувши це я підвівся і рушив до дверей.
- Олег, - зупинився і почав повертатись, - А що таке “чебурек фальшивий”?
Не знаю чи він прикалувався, чи насправді не зрозумів.
- Ну-у, - я прикидав, що можна сказати, - Чебурек – це пиріжок з м’ясом, а чебурек фальшивий, мабуть із фальшивим м’ясом, тобто без оного.
Він якийсь час мовчав спершись підборіддям на свою широку долонь.
- Ти знаєш, - почув я у спину, так як давши відповідь продовжив свій рух до дверей, - Я б не зміг того бовдура з площі назвати більш вдало.
Вимушена зупинка біля дверей мало не змусила мене сказати провокаційну фразу: “Дякую за виставу”. Однак не сказав. Злякався. Дійсно злякався. Досить з мене пригод на сьогодні.

Їх план зовні простий мав дуже багато дрібних складностей. Черговий раз згадується російське прислів’я про те як все було гладко на папері.
Ці думки прийшли мені в голову на наступний день мого перебування в гостях у Арбі. Господар як раз закінчував розповідати мені деталі. Крім мене в кімнаті знаходилось ще троє чоловіків, схоже найближче оточення “вождя”.
Однак я занадто заглибився в свої думки, Арбі вже закінчив і запитливо дивився на мене. Вираз його обличчя ясно давав зрозуміти, що про заперечення не може бути ніякої мови. Значить заперечувати не будемо.
- Добре, - я відірвав погляд від столу і направив його в очі господаря будинку, - В чому ви мене обмежите?
Таке запитання збило завісу суворості з обличчя польового командира і тепер він виглядав здивованим.
- Ні в чому, - голос був не менш здивованим ніж вираз обличчя. Однак може бути, що він просто не зрозумів питання, адже воно було доволі абстрактним. Його необхідно буде конкретизувати, але обережно, дуже обережно. Не можна давати людині такого складу привід думати, що ти вважаєш себе розумнішим за себе.
- Час на підготовку?
- Тиждень, не більше.
- Добре, - я зробив паузу обдумуючи подальші запитання.
- Чи зможу я побачити об’єкт атаки?
- Сам?
- Так.
- Звичайно. Коли схочеш.
- Сьогодні. Це далеко?
Арбі задумався.
- Є що йти. Якщо ввечері вийдете то післязавтра повернетесь.
- Тепер. Самі розумієте такої точності неможливо добитись цими установками. Зачекайте, - трохи підвищивши голос і зробивши заперечливий знак рукою, я зупинив спробу перебити мене, - Тому необхідно буде компенсувати потужністю вибуху. – Тепер повернув голову і говорив вже безпосередньо Арбі, - Потрібно буде дві, а краще, три установки.
Він лише знизав плечима.
- Потрібно, значить буде, - подумавши додав, - Три.

Правий, неправий, чи може просто вгадав. Зовнішня простота – оманлива, мов легковажна красуня.
Якщо по плану місцевості легко можна було вибрати місця для декількох стартових позицій то прибувши на місце важко було щось знайти путнє навіть для однієї. Знову пожалів про невелику відстань польоту ракети. Місця були проте відстань не підходила. Залишалось лише одне. Провести операцію виграючи дистанцію на кутах і на різницях нульових відміток. Тобто. Найдальший політ припадає при куті 45, це при умові що і установка і точка ураження находяться в одній площині. Якщо точка попадання буде вище – дальність менше і навпаки. От на цьому і вирішив брати.
Граючись з кутами і нахилом місцевості я встановив допуски польотів і вже відштовхуючись від цього вибрав три стартові позиції.

Темінь пішла по горам. Повільно, невпинно і було в цій картині переходу природи щось зачаровано страшне. Тіні поступово подовжувались і врешті решт зникали. Навколишній пейзаж поступово розчинявся в наступаючій димці. Вона з кожною хвилиною ставала все темніше і темніше.
Досить лірики. Я глибоко вдихнув. Заплющив очі і перекотився зі спини на живіт. Відкрив очі. Внизу піді мною горіли вогні російської військової бази.
Поки було видно очі повихоплювали підходящі місця непомічені в перші мої відвідини. Сплюнув. Ні, міняти плану я не буду. Буде так як я вирішив коли все планував. Легкий поштовх в плече змусив повернутись. Росул. Він підкрався непомітно і нечутно для мене. Погляд запитував.
- Починайте, - прошепотів я і ствердно хитнув головою.
Він хитнув головою у відповідь і зник у темряві. Зараз він передасть команду і три групи із спорядженням висунуться на місця старту. Там вони дочекаються мене. Виставлянням і наведенням вже займусь сам. Як і раніше не довіряв нікому. Хочеш зробити щось правильно і добре – зроби це сам. Не пам’ятаю, хто це сказав, але вже скільки раз в цьому пересвідчився.
Зараз я перекинувся на спину і знову зайнявся спостереженнями потемнілих пейзажів. Чекав зірок. Чомусь мені здалось, що початок роботи після виходу зірок, дасть мені гарантію успіху. Посміхнувся про себе. Що за дитячість.
Все ж не помітив як вони з’явились. Здається декілька. Астрологія не є моєю улюбленою наукою, тому не можу назвати ті зірки, що я бачив. Проте мозок дав команду: “Пора!”
Прийшов на місце першого старту. Росул сидів на розрівняній площадці.
- Ми тут трохи позаймались самодіяльністю, - він винувато глянув на мене.
- Нічого, - я прошепотів у відповідь дістаючи рівнемір.
Провів перевірку. Не все вірно, але можна зробити скидку на те що все робилось на око. Дочистив. Прикинув вектори напрямку. Зробив розмітку триноги. Поставив станину. Виставив її на нуль. Далі по плану. Направляюча. Маршовий двигун. Накрутив снаряд. Виставив градус. Ок! Під”єднано електрочастини. Вивів кабель на НП. Те ж саме провів на інших стартових позиціях. Працював із деякою долею захвату. Подобалась мені ця справа. Закінчивши, не полінувався сходити і замінувати стартові майданчики. Втомився, але це приємна втома. Вона більше піднімає, ніж пригнічує.
Під”єднав кабель до пульта. Вже скручував пульт, коли з’явився Арбі.
- Ну? – його щось тривожило.
- Та, в принципі, - я вже був готовий, - Можемо починати.
Він щось промовив у рацію.
- Давай!
Я заплющив очі. Молитва була зайвою, адже займався я виключно душогубством.
Почнемо!
Палець плавно натиснув першу кнопку, “ракета” пішла. Не чекаючи, натиснув другу. Пішла. Третю. Є результат.
Не встиг я натиснути третю кнопку, як пролунав перший вибух. Трохи пізніше другий. Третій. Вони прогриміли внизу, розірвавши тишу на клапті. Яскраве полум’я рвонуло догори якимись неприродними об’ємами і формами. Затихаючі звуки доповнили свист і завивання уламків. Спалахнула пожежа на об’єкті. Арбі не спішив, хоча й підніс рацію до вуст.
- Давай, - нарешті почув я. Арбі це сказав російською.
І вже

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 20 дек 2009 08:10 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
І вже майже наступивши тишу порушили автоматні черги та вибухи гранат. Бойовики атакували базу. Однак це вже не моя справа.

- Вдало влучили, - Іса, один з помічників Арбі, промовив ніби в нікуди.
Ми сиділи за великим столом в штабній кімнаті Арбі.
- Так, - я випустив струю тютюнового диму, - Але так буває не завжди.
- Чому?
- Бог його знає. Он ваших хлопців навчив, але всі крім одного не попали.
- Ефекту все одно досягли, - це були слова Арбі.
- Я цього не знав.
Він пропустив це повз вуха.
- Тебе назад кличуть. Підеш?
Здається його це дійсно цікавило.
- Пора вже, хлопці.
- Додому.
- Так.
- Чому?
Чому? Навіть не знаю.
Чому? Тому що відчуваю – пора.
Чому? Чужий я тут.
Чому? До сих пір не покидає погане передчуття.
Чому? Набридло все.
І ще тисяча “Чому”, як і така сама тисяча не зовсім відповідей. Однак я просто бовкнув:
- Тому що пора.
Розмова закінчилась, завтра вирушати.

14.
Я брів по снігу. Такому білому і чистому як аркуш нового ватману. Брів порушуючи пунктиром своїх слідів його незайману білизну. Але я не брів – я йшов. Йшов легко, як не можна ходити по глибокому снігу, настільки глибокому, що нога провалювалась по коліно. Легко й швидко йшов я. Радіючи яскравому сонцю на блакитному безхмарному небі. Радіючи густо розкиданим навкруги зеленим ялинам. Йшов не відчуваючи втоми і не збиваючись з ритму власного дихання., підставляючи обличчя під подих теплого і лагідного вітру.
Я йшов по глибокому снігу не звертаючи увагу на те що кількасот метрів ліворуч зручний проторений шлях. Я йшов по снігу і мені це подобалось. Я хотів цього. Йшов, йшов, йшов. Не втомлюючись від ходи і не помічаючи пройденої відстані. Мов потужний агрегат. Відчуваючи себе машиною. Йшов і не відчував втоми. З кожним кроком збільшував швидкість. Ставало жарко. Пальці швидко пробіглися розстебнувши ґудзики бушлату. Вітер вдарив у груди, але розпашіле тіло не відчуло холоду.
Швидше! Швидше! Швидше! Серце відбивало ритмі мозок давав команду. Мій крок пришвидшився до бігу. Так легко! Так добре! Хотілось кричати.
Йшов час. Я рухався паралельно дороги. Рухався і не відчував втоми.
Вітер посилювався. Незнамо звідки з’явились хмари. Вони поступово, невеликими групами протікали по небу не порушуючи загальної картини, спочатку. Дедалі їх ставало все більше і більше. Вітер сильніше і сильніше. Вже важко його було назвати лагідним. Хмаринки згуртовувались у великі хмари і ось вже обступили сонце.
Вже було не так легко. Почав втомлюватись. Крок ставав повільніше, рух хмар швидше. Вони затуляли сонце, а це було моє єдине джерело живлення. І все ж не зважаючи на всю важкість ситуації я не звертав на шлях.
Ставало темніше і темніше. Вітер все потужніше бив по корпусу. Біг перейшов на крок. Потім брів ледве волочачи ноги. Через деякий час почав падати. Нещодавно лагідний і легкий вітер тепер жбурляв мені в обличчя великі груди снігу. Природа враз повстала проти мене. Проте я йшов їй наперекір нічого не бачачи в темряві.
Йшов! Йшов! Йшов!
“Зверни на шлях” – підказував мозок. Проте впертість брала своє.
Впав. Холод пронизав все тіло. Морожені руки не слухались і знову впертість брала своє. Проте я повз. Повз на морожених руках. Падав обличчям в сніг, підводився і знову повз.

Прокинувся.
Виявилось що уві сні впав з нар і зараз знаходився на холодному полу землянки. Глянув на наручний годинник. Без п’яти п’ять. Вчасно.
“Оце так сон”. Тільки і зміг подумати одягаючись.
В голову лізли різні дурниці на рахунок віщих снів. “Спиться та й сниться”, - згадав фразу почуту в дитинстві. Про те сів на нари і обхопивши обома долонями холодний автомат і опустив голову чолом на ствол.
- Пора повертатись, - промовив собі, - Передчуття тут дійсно ні до чого. Я просто втомився.
Ще якийсь час сидів і думав.
- Все, вирішено. Повертаюсь. Крапка, - промовивши це в голос я рушив із виходу до землянки.

15.
Під час довгого переходу до основного табору я весь час думав над тим, що пора вже повертатись додому. Не те щоб моя місія тут закінчилась, просто я дійсно втомився. По прибутті в табір не вдалось знайти ні одного із основних польових командирів, тому розмову прийшлось відкласти.
Легко прокинувся. Сьогодні вже твердо вирішив поставити чеченців перед фактом свого повернення на батьківщину. Польові командири від кого це мало залежати вже повинні бути на місці. Виходячи з землянки я посміхнувся від однієї думки, що раптом майнула в мозку. “А якщо не відпустять?” Тобто як це не відпустять? “А от так, просто не відпустять і все. Що тоді робити?” Хм! Тоді потрібно говорити так, щоб відпустили.
Сповнений рішучості я рухався в напрямку штабного будинку. По дорозі майнув знайомий УАЗ. “Дивно, - пам’ятаю подумав тоді, - Нас послав пішки, а сам прибув сюди на машині”. Хоча це ще нічого не говорить вони збирались на якусь операцію якраз того вечора.
Заглиблений в свої думки я повільно йшов по вулиці автоматично відповідаючи на привітання. І ось вийшов на центральну площу. Тут щось відбувалось. Зупинився. Більш уважного погляду було достатньо, що за дійство тут мало відбутись. Мені захотілось іти, але щось зупинило крок. Що це було? Не знаю. Проте внутрішній голос різко пробив по скронях: “Куди тікаєш? Ти хотів бачити війну? Ти добровільно сюди приїхав! Тепер дивись. Дивись уважно! Все запам’ятай. На все життя, як зараз цим трьом хлопцям відріжуть голови і наштрикнуть на палю, чи підкинуть на блокпост їхнім друзям і рідним на згадку. Дивись. Не закривай очі. Це війна, зі всією своєю грязюкою. Адже легко натискати кнопки, а потім драпати під прикриттям автоматників. Глянь но у реальне обличчя смерті. Реальних приречених”.
І от я стояв із заплющеними очима розуміючи всю глупоту свого вигляду. Стояв на виході із вузенької вулички і не хотів ні відкривати очей, ні підходити ближче, а це було необхідно зробити. Перш за все для себе. Думки били мене по власному самолюбству і гордості, по ранніх ідеалах, принципах, дитячій уяві.
А в цей час на площі біля розваленої школи збирався натовп. Люди збирались навкруги невеличкої групи із п’яти бойовиків чеченців і трьох солдат у формі військовослужбовців РФ.
Двоє солдат стояли на колінах. Третій ні. Один із бойовиків наніс йому удар ногою під згин коліна. Солдат без стогону впав, але за секунду різко підвівся. Його вдарили прикладом між лопатки і він знову впав. Однак і на цей раз його перебування в горизонтальному положенні перебувало не довго.
Я вже рухався. Легко відсторонюючи людей рукою намагався пробратись поближче. Не ховав свого обличчя, хоча на даний момент мені було соромно, що я тут серед катів, а не серед катованих. Вибрався наперед натовпу.
Юнака збили на землю і почали бити ногами. Перестали. З розбитим в кров обличчям, зв’язаними за спиною руками, тремтячи від натуги і болю хлопець без жодного звуку знову звівся на рівні ноги. Один з молодих чеченців підскочив до нього з бажанням нанести удар прикладом в обличчя, але різкий оклик зупинив рух на півдорозі.
Різким, нервовим кроком Мавсар підійшов до своїх бійців і полонених. Він не дивився на натовп просто пройшов повз нього. Його обличчя було занадто напруженим із-за чого воно здавалось більш грубим, навіть занадто жорстким.
Ні до появи Мавсара ні після його появи ніяких шансів врятувати хлопців не було. Мені залишалось лише одне – спостерігати.
А польовий командир зупинився. Розвернувся обличчям до натовпу і почав говорити. По-російськи, щоб його розуміли всі і солдати, і місцеві жителі, і я. Однак я його не слухав. Мене не цікавило що він скаже, щоб виправдати свою жорстокість. Я просто дивився на приречених. Двоє тих, що стояли на колінах мало привертали мою увагу. По них лиш ковзнув мій погляд затримавшись на коротку мить і якась недобра , зла, цинічна фраза промайнула в моїй голові. Однак я швидко перебив її простим запитанням: “А як би ти сам поступив в подібній ситуації”?
І в голові спорожніло. Не було думок. Зависла програма.
Впіймав себе на тому, що дивлюсь на землю. Підвів очі. Третій хлопець стояв. Стояв опустивши голову. Трохи нахилився тілом вперед, на тремтячих ногах, але стояв... Не на колінах. По коротко стриженому волоссю із багато чисельних ранок і подряпин текла кров. Багато її струмочків зливалось в один великий, збігали на чоло і крупними краплями падали на пилюку площі. Чи мені так здалося, але перш ніж попасти на пилюку вони зблискували на сонці.
Чому мене зацікавило це? Я ж просто хотів побачити його очі і він немов розгадав моє бажання. Його голова почала поступово підійматись, напружуючи через біль шийні м’язи. Наші погляди зустрілись. Чомусь серце один раз влупило із силою пневмомолота, а далі билось вже нечутно.
Із запухлої, кровоточивої, побитої маси, котру з великою натяжкою можна було назвати обличчям на мене глянули сірі сталеві очі. Очі мужчини, воїна. В очах не було страху, хоча юнак усвідомлював, що це все. Помилування не буде. А очі сміялись. Не істерично, а насміхались.
Я не слухав Мавсара повністю абстрагувавшись від того що відбувалось на площі, але коли хлопець опустив голову реальність знову нахлинула на мене.
- Ну, - світ знову почав вимальовуватись у своїх гнітючих тонах, не дивлячись на ясний сонячний день, - Яке твоє останнє бажання?
Це питання було задане одному із стоявши на колінах.
- Відпустіть! Відпустіть! Благаю! В мене... – йому не дали закінчити.
Міцна рука одного із бойовиків захопила його із заду за волосся, закинула голову назад...
Я відвів погляд в сторону. Потім знову подивився назад.
Хлопець із сірими сталевими очима дивився на другого свого товариша. Той підвів голову. Їх погляди зустрілися. Останній ствердно хитнув головою і підвівся з колін.
Хтось із бойовиків рвонув було до нього, однак Мавсар легким рухом руки зупинив його.
- А ти? – промовив чеченець звертаючись до того, що тільки но підвівся з колін, - Твоє останнє бажання?
Хлопець подивився в очі польового командира і неголосно сказав:
- Можна, щоб мене пристрелили?
Мавсар погоджуючись хитнув головою і зробив знак своїм. Двоє бойовиків взяли приреченого за плечі і повели через натовп.
Чеченець повернувся до останнього, але не встиг задати питання.
- Дайте закурити.
Щось схоже на таке запитання прорвалось крізь поламані зуби і розбиті губи солдата.
Йому розрізали мотузки на руках, дали сигарету і припалити. Тепер він сів на землю і зі смаком зробив кожну затяжку. Підняв голову, дивлячись на сонце, насолоджуючись тютюновим димом, допалив цигарку до кінця. Недопалок описав неправильну траєкторію півкола впав на пилюку площі. Хлопець підвівся. Крутонув пару раз головою, розминаючи м’язи шиї. Підняв підборіддя провів великим пальцем по горлу сказавши:
- Не промахніться хлопці.
Тільки після того як він це сказав я зрозумів сенс цих слів. На шиї була на татуйована штрихова лінія із написом над нею. Що написано я не помітив.
Пролунав постріл. Солдат впав. Йому не відрізали голову. Чеченці цінують мужність. Натовп почав розходитись. Я мовчки рушив до тіл, що лежали на площі. В цей час пролунав другий постріл. Я здригнувся. Але зрозумів через секунду. Це застрелили третього солдата. Цікаво, чому його вивели подалі від натовпу. Мені важко було розібратися в режисурі Мавсара.
Вже підійшов до розпростертих тіл. “Стійкий олов’яний солдатик, – чомусь подумав, - Мабуть я вже ніколи не побачу людини такої мужності”. Зараз мене цікавило його татуювання. Присів. Ніяких емоцій з приводу, що торкаюсь мертвого тіла. Уважно оглянув татуювання, хоча і оглядати було нічого. Проста штрихова лінія кільцем охоплювала шию, а над нею на горлі був акуратний напис: “Лінія відрізу”. Смертник!? Мені важко зрозуміти.
- Засуджуєш? – голос донісся зверху.
Я підвівся. Росул. Він також дивився на мертвого солдата. Ми привітались. Мені якийсь час був потрібен щоб зібратись думками для відповіді. Нарешті вимовив, ні, навіть вичавив із себе відповідь.
- А хто я такий щоб засуджувати, - фраза вимагала продовження, тому витримавши нову паузу продовжив, - Не моє село зрівняли танками з землею, не моїх родичів розстріляли П’яні ОМОНівці, не мій будинок розбомбили літаки. І врешті решт не я на своїй землі вимушений ховатись неначе вигнанець. Тому я не маю права засуджувати. Мені просто шкода. Однак це війна. І тут діють закони жорстокості. Але сьогодні я отримав урок, якого не мав і не буду мати в наступному, це точно.
- Ти на рахунок цього хлопця? - Росул запитав не зразу.
- Так.
- Стійко тримався.
Ми більше не розмовляли просто відійшли від трупів. Я ще на мить зупинився і знову глянув на “Стійкого солдата”. Слова вибачення застрягли десь далеко і сумління не дало мені їх вимовити. Розвернувся і побрів до будинку штабу. Все вирішено. Однозначно я повертаюсь додому.

16.
Скільки себе пам’ятаю завжди було проблемою твердо сказати ні. Тобто легко даю себе вмовити. Так і на цей раз. Мене вислухали без заперечень і не перебиваючи. Не вмовляли залишитись, не погрожували і не пробували купити. Просто попросили прийняти участь іще в одній операції. Я не зміг відмовитись.

Внизу продовжували лунати вибухи. Навіть дивно скільки різних детонуючи речовин може бути на простому блокпосту. Однак цього разу він був незвичайний, на ньому заночувала колона бензовозів. Н-да, прокинутись зранку пощастить не всім. І чомусь ця жорстока думка не здавалась мені уже дивною.
Ну що ж все закінчилось. Тепер я повертаюсь додому. Темна ніч не заважала провіднику знаходити потрібний напрямок. Мої ж ноги, звиклі до гірських стежок, самі вишукували найбільш вдалі місця для кроку. Навкруги темінь. Зорі на низькому небі хоча і були яскравими проте майже не давали світла. Очі звикли до темряви, але й вони вихоплювали з загального чорного фону лише обривки силуетів. Силуетів казкових, вродливих примар, але не було страшно. В цій темній дорозі мені подобалось все, адже я повертаюсь додому.

“Якщо ти був на війні і не був поранений – ти не був на війні”. Звідки взялись в моїй захаращеній голові ці слова я сказати не можу . Може хтось говорив, а може й десь вичитав. Здавалося б – якась нісенітниця, ан ні. Десь приблизно так воно й є. Адже поранення це твоє власне випробування. Випробування самим суворим екзаменатором, вірніше цілою юрбою їх. Такі як біль, страх, відчай і велика кількість їхніх похідних. І більшості цих похідних людство навіть не придумало назви у своїй мові. Але менше з тим. Що тоді сталось? Ні розповісти ні пояснити я не можу. В голові залишились лише уривки спогадів, поодинокі картини, які важко зв’язати до купи. Як різко з усіх сторін вдарили автоматні і кулеметні черги. Як я опинився на землі. Як перекочувався, піднімався стріляв на всі боки мов Рембо. Знову падав, перекочувався.
Цей бій виник і вщух так само раптово як і всі скоро тічні бої. Він спалахнув мов сірник і погас залишивши після себе розкидані по галявині бездиханні тіла і... мене. Мене котрий повільно осідав на землю. Я... Я немов бачив себе зі сторони. Мої очі були неприродно великими від подиву, а погляд напрямлений на те, що ще зовсім недавно називалось моєю рукою. Ні. Я не кричав, не плакав, не проклинав, я просто дивився на місце трохи нижче ліктя звідки вийшла куля. Маленький, блискучий декількаграмовий покидьок мало не перерубав мою руку навпіл. Влаштувавши майже посередині її суміш із уламків кісток, порваних жил і волоком м’яса. Кров текла суцільною рікою заливаючи куртку, штани, черевики. А я дивився мов зачарований і нічого не робив. “Боже! Що це? – кричала вся моя сутність, - Що це? Тут була моя, моя рука! Що? Що з нею? Де моя рука?” Істерика? Шок? Паніка? Чи як це можна ще назвати. Я не розумів, чи не хотів зрозуміти, що разом з кров’ю втрачаю свої сили. Що потрібно було щось робити. Накласти жгут, шину. Я ж просто сидів і дивився на руку.
Мене врятував Росул. Не то мов бовдур сплив би кров’ю.

Потвори виривались із червоної пульсуючої плями. Вони йшли на мене поодинці і невеликими групами. Йшли, але не доходили. Розчинялись в повітрі. На їх місце приходили нові, ще більші і ще потворніші. Я чув голоси. Чув їх сміх. Мені було страшно, страшно і дуже шкода себе. Я силився розплющити очі, силився поворухнути рукою чи ногою, марно. Немов хтось дуже сильний тримав моє неслухняне тіло, ні, ще гірше, воно немов було приковане до невидимої мені площини. Все марно. Я – слабак. Я – ніякий.

Така маячня була постійно. Мінявся тільки вигляд потвор і розміри пульсуючого кола. Рука боліла. Мляво, нудно, так як болить зуб. Час від часу вона вибухала диким, шаленим болем і тоді... Тоді я провалювався в чорну безодню.

Відмовляюсь від обезболюючого. Кляну, благаю, прошу. Біль стає все сильніше. Наближається хтось із шприц-тюбіком. Я щось пробую сказати. Слова застряли в горлі. Пробую підвестись. Неможу. Через неможу. Однак мені не дали цього зробити. Мене просто хтось вдарив в чоло. Сильно, вдало, точно. Я втратив свідомість.

Крізь білий туман приходило пробудження. Крізь цю димку на передній план випливало приємне дівоче обличчя. Її темні, газелячі очі дивилися на мене з жалем і сумом.
- Привіт! - промовив я тихим безвольним голосом.
Темні очі одразу спалахнули. Обличчя повеселішало.
- Привіт! – ви навіть не підозрюєте як я зрадів почувши відповідь.
- Де я? – промовивши ці слова я провалився у глибоку прірву небуття.
Я летів, летів, летів. Кругом мене літали різні звуки. Вони чомусь набували форм і кольорів. Я пробував дотягнутись до них рукою. Марно. Вони танули.
Чому так?

Прокинувшись я знову потонув в безодні газелячих очей.
- Ти дуже гарна, - це були перші мої слова після того як прокинувся.
Посмішка дівчини тепла і приємна. Проте чорна хмара вже збиралась в мозку. Відчуваючи що скоро знову порину у небуття запитав:
- Ти хто?
І знову темрява я падаю. Провалля без дна і тільки чую:
- Елісо!
В мене немає асоціацій.
- Елісо!
Щось дуже схоже на Каліпсо.
- Елісо!
Невже так звуть ангелів.

- Ми думали ти взагалі не виживеш, - Елісо дивилась так сумно як тоді коли я прокинувся в перше.
- Господи, це ж лише поранення в руку.
Її посмішка стала ще сумніша ніж мій теперішній стан.
- Дуже багато, навіть занадто багато втратив крові. Сильно виснажений. Гарячка, простуда і ще бо зна що. Лікар продиктував тоді довгий список. І з рукою потрібно було щось робити. Боялись зараження крові. Але все минулось. Крім того, Авто сказав, в тебе міцний стержень.
- Хто такий Авто? – я починав ревнувати.
І знову посмішка. Я в захваті. Посміхайся. Посміхайся будь ласка . Посміхайся частіше. Тільки посміхайся весело.
- Авто – це наша зірка хірургічного відділення. Він в Москві навчався.
- Це він мене... Тавой, - я хитнув в бік забинтованої руки.
- Так, - і знову посмішка.
- Елі-со-о-о!- я навмисне розтягнув її ім’я і відкинувся спиною на подушку.
- Що? – її лагідний голос прозвучав аж занадто інтимно.
- Мені дуже подобається твоє ім’я, - я не кривив душею.
- Я рада, що тобі подобається.
Натяк, чи проста вічливість? Мій погляд пройшовся по кімнаті, по стінах, стелі і як колись давно знову потонув в глибині темних, газелячих очей.
Стоп! Хальт! Цюрюк! Чи не закохались ви молодий чоловіче? Ні! Тільки не це! Ніякого кохання! Нічого подібного не може бути зі мною. Не повинно бути. Я тут на роботі і ніяких службових романів. Воля! Волею можна подавити будь які почуття і слабкості.
- Вибач. Я втомився, - на цей раз мій голос прозвучав занадто холодно.
- Нічого, - я не почув ні тіні образи, її рука ласкаво провела по моїй щоці, - Відпочивай.
Струнка, гарна дівчина легкою ходою рушила до дверей палати. Я ще міг зупинити її, проте... Не зупинив. Навіть не зробив жодної спроби для цього. Ні. Ніяких надій я не повинен їй подати. Досить слабкості. Волею можна подавити все.

Йшли години, повільно накопичувались в дні і так далі. Приходив лікар, Авто, веселий грузин мого віку. Приходила Елісо, але наші розмови з нею не клеїлись. Я відчував, відчував потяг до неї, але давив його в собі. Не давав все наростаючій пристрасті захопити мій мозок. Чому? Та тому що! І все! Це остаточна і повна відповідь. Більше до цієї відповіді повертатись не варто. Кохання мені не потрібне, в крайньому випадку зараз.

- Від сьогодні і на потім дозволяю вам прогулянки, - промовив Авто по закінченню огляду, - Але у супроводі медсестри.
- Дякую лікарю, - пошепки мовив я, - Коли можна починати?
- Хоч зараз, - він розвернувся до супроводжуючих, - Елісо, займешся?
- Так, якщо хворий не проти.
Чи проти я? Ні звичайно. Проте це говорило серце, а мозок твердо стояв на тому, що проти. Що сильніше? Погляди всіх присутніх зосередились на мені.
- Я не проти, - промовив пошепки.
- От і добре, - лікар зі свитою вийшов із палати.
Залишився сам. Зі своїми думками, аналізом почуттів і почуттям, що я щось роблю не так. Чому я боюсь підпустити до себе цю дівчину. Чому гоню почуття? Чому? Не знаю.
Відповідь достойна ідіота.
Різким рухом відкинув ковдру і підвівся. В очах потемніло. Голова закрутилась. Щоб не впасти, відкинувшись назад сів. Заплющив очі. Посидівши трохи заспокоївся. Зібрався з силами, підвівся. Стіни знову хитнулись, але я знав, що це оптичний обман. Зробив декілька кроків. Повернувся до канапи і знову сів. Але ж я ще занадто слабкий. Відчув що виключаюсь. Темна хмара, що з’явилась в далеких глибинах мозку повністю заполонила мене всього. Знов провалля.

Табір в горах. Сонце повільно котилось до обрію. Повільно. Поступово слабнучи промені не дають вже того тепла, що в день, однак оптична вистава сонячного світла лише починається. Промені світила вже атакують землю під іншим , більш гострим кутом, нові ефекти переломлення, розпорошення і відбивання. Мій погляд вихоплював різного роду оптичні неподобства із суцільної картини, придавав їм нових форм своєю уявою, відкидав, перевертав, роздивлявся під різними кутами.
- “... я слышал быль прошедшую века, - ого місцевий фольклор, це цікаво, - На узкой тропке встретились мужчины, непримиримых кровных два врага”
Гра променів сонця мене вже мало цікавила. Тепер мене приваблювала ця пісня, що лунала від табірного багаття. Там зібрались всі бойовики, незайняті на постах.
Однак почувши про вузьку стежку в мене одразу з’явились асоціації з дитячою казочкою про двох баранів на гірській стежині. І ось я почую місцевий варіант притчі.
“... один в дорогу вышел безоружный, другой сжимал кинжала рукоять…”
Здається дуже схоже, але зі зброєю.
“... Кстати, ты безоружен это ничего. Живим, уйдет один из нас и хватит на это нам кинжала моего… ”
Звичайно, ніж на ніж було б набагато важче.
“...поочерёдно нанося удары на этой тропке полегли они…”
От такого обороту я не чекав. Сто відсотків не чекав. Це щось вище за мене. Це вище за моє розуміння світу. Це недоступно мені і, я думаю, пересічному європейцю.
І ось останні стрічки пісні мене вразили ще сильніше.
“Не менее чем верности у друга умей ценить и честность у врага”.
От так от. Схожий сюжет, однак висновок суттєво відрізняється від того, що я пам’ятав з дитинства. А в дитинстві це звучало так:
“В этой речке утром рано утонули два барана”.
Я прокинувся. На дворы глуха ніч. Підвівся. Хилитаючись рушив до дверей. Вийшов у коридор.
Десь далеко горіла настільна лампа чергової медсестри. Попрямував туди. Сестра спала. Вирішив не будити. Просто пішов до кабінету чергового лікаря.
Коли я зайшов в кабінет то побачив чоловіка, що сидів за письмовим столом. Чоловік щось писав. Почувши стороннього в кімнаті він не повертаючись задав питання.
- Вибачте, я не розумію грузинської.
Від моїх слів чоловік здригнувся. Потім різко розвернувся. Не дивлячись на напівморок кімнати я його непогано роздивився. На вигляд можна сказати - типовий грузин, такий, якими їх показують в фільмах.
- Не спиться? – було його питання.
- Сниться різна єресь.
- Буває, - він із розумінням подивився в мою сторону, - Сідай, - вказав на стілець, а сам витяг із ящика столу пляшку із яскравою етикеткою і пару яблук, - Складеш компанію?
- Так, - я присів на стілець, - Мені б цигарку.
Він уважно подивився на мене, немов на обличчі була історія хвороби. Однак це навряд чи йому було потрібно, адже із білих в лікарні є тільки один, здогадайтесь хто. Лікар підвівся і дістав із сейфу пачку сигарет.
- Я сам не палю, - промовив він кладучи пачку на стіл, - А ти пали. Прямо тут.
Так і порозумілись.
Аж дивно. Пили мовчки. Розмовляти не хотілось. Кожен думав про своє і нікому не потрібен був співбесідник. В мене з думок не йшов цей сон, вірніше пісня із сна. Це можна зрозуміти, дійсно вища ступінь благородства, але... Я б так не зміг.
Ні. Точно не зміг би поступитись своєю перевагою, щоб стати на рівні із суперником якого смертельно ненавидів. Вже з самого початку дуелі кінець був зрозумілий. Ніхто не залишиться живим. Я не можу назвати цих людей баранами не дивлячись на всю нераціональність їх поведінки.
В порівнянні двох казок, здається що найбільше повинно сподобатись те що чув у дитинстві однак мені більше до душі горський варіант притчі. Ближче, хоча, я повторюсь, сам би так не поступив. Як доказ цього мої розбори із Косом.
Горець, котрий урівняв шанси свої і суперника був дуже благородною людиною, а я? А що тоді я? Навіть не повертається язик назвати себе хто. От так от. І я не один такий. У слов’ян немає подібної притчі, в крайньому випадку я не зустрічав. Однак у нас є сама козирня – про крайню хату. І мабуть тому ми сміємось з баранів, не бачачи того, що вже давно самі на них перетворились, а вони гордяться пращурами котрі могли цінити чесність ворога. Сумно
Я підвівся. Попрощався з господарем і рушив у бік своєї палати. Чомусь вважав себе недуже порядною людиною. Може винні пари занадто підсилили мою самокритику. Може. Але неприємний осад залишився.

Я завжди відрізнявся від оточуючих міцним здоров’ям. З сіми років, тобто з першого класу, і по сей день не пропустив ні одного дня по хворобі, було то навчання чи робота. Іноді хотілося б а не міг. Якось з дитинства було все поставлено так, що на хворобу немає часу. Та і відновлення організму було швидким. Синці сходили за два три дні. Ушиби не відчував і не придавав їм значення, а тріщин і переломів не було взагалі. Кістяк відрізнявся завидною міцністю. Батьки дали мені міцне здоров’я. Та і взагалі мені з ними за все життя не розплатитись.
Авто після чергового огляду залишився задоволений станом свого пацієнта, тобто мене. Сказав, що через тиждень можна буде знімати штифти. Це той металевий каркас на якому зібрали мої роздроблені кістки. Операцію назначили на завтра. Після чого тиждень реабілітації. Ха! Я через десять днів лечу додому.

Двері палати зачинились за Росулом. Останнім часом мене всі тільки радують. Завтра я лечу на Київ. Квитки вже на руках. Операція пройшла вдало. Кістки зрослись нормально і взагалі я не розчарував свого лікаря. Тепер моїй пораненій руці потрібні регулярні вправи для відновлення функцій. Авто сам дав мені брошурку “Самвидаву” в якій детально все описувалось.
Підійшов до вікна. Березень. Початок весни. На Україні мабуть ще морози, а може й ні. Щось я пропустив прогноз погоди на сьогодні. Проте тут, лагідне весняне сонце посилало свої промені мені в палату немов вітало з одужанням. Настрій був чудовим.
- Відлітаєш? – почувся ззаду сумний голос Елісо, я не почув як вона зайшла.
- Так, - промовив не повертаючись, - Завтра.
Мої спина і потилиця відчували погляд її темних очей. Чому мені так ніяково. Адже між нами не було абсолютно нічого. Ні я їй, ні вона мені нічого не обіцяли, ні в чому не признавались. Так, я згоден, була взаємна симпатія яка з часом переросла в щось більше, але і я і вона вели себе виключно чемно не виставляючи на показ свої почуття і не піддаючись пристрасті. Дивно. Чому все ж таки не по собі? Чому в мене відчуття, що я когось зрадив?
- Тебе хтось чекає вдома? – я чекав дещо подібне, готувався до цього, але почувши його все забув.
Повернувся обличчям до дівчини.
- Ні, - такою була відповідь і це була правда, в крайньому випадку я так думав тоді.
Нас відділяло три кроки. Потрібно було щось робити, або крок назустріч, або... Або що? Відкинути всі почуття. Про себе чомусь тоді не думав, було шкода її, адже вона на щось надіялась навіть не показуючи цього. Вона і так по місцевим міркам зробила багато, вона прийшла до мене, а це говорить більше ніж саме палке освідчення в коханні. Мені навіть неможливо уявити собі як це важко було для неї. Тепер справа за мною. Мені варто зробити лише крок, менше, півкроку, ще менше, натяк на крок і ... Однак я стояв, зображуючи холодний уламок граніту.
- Забери мене з собою на Україну, - вона втомилась чекати, вона наважилась на цей крок сама не зважаючи на мою холодність.
Мій погляд важко опустився додолу. Те що маю зараз сказати, важко говорити дивлячись в ці сумні, гарні очі, які, все ж таки, не були мені байдужими. Однак, виховання взяло своє. Звичка говорити прямо дивлячись в очі. Наші погляди зустрілись. І я знову поринув у глибини темних очей красуні. Її погляд манив за собою і обіцяв, обіцяв, обіцяв.
Стоп!
- Це неможливо, - промовив перервавши свій політ.
- Чому?
Я сумно посміхнувся. Сказати, що нічого не відчуваю – не міг. Не міг грати на цьому і дивлячись в очі брехати про святе. А щось видумувати...
- Я дуже бідний, там на Батьківщині. В мене нічого немає за душею, - і все ж брехав, але не про почуття. А думав, що не зможу сказати неправду. І як воно може в’язатись з обдуманим тільки но. Чорт! Суцільні протиріччя. Я думаю одне, а говорю те, про що навіть не хочу думати.
- Це пусте, - вона все ще намагалась врятувати ситуацію, - Я не шукаю багатіїв.
- Це абсолютно неможливо, - подавивши волею всі сльози і соплі душі мовив вже більш спокійно, - Я не можу собі дозволити дружину. Це буде не чесно по відношенню до неї.
Промовивши ці слова я присів перед тумбочкою. Відкрив її. Там лежав букет із п’яти білих троянд. Я передбачав цю розмову і тому замовив його Росулу зарання. Взявши букет я підвівся і підійшов до неї.
- Візьми будь ласка, - промовив простягаючи їй квіти, - Візьми і пробач мені мою холодність. Повір так буде краще для тебе.
Вона вискочила із палати із букетом в руках, а на моїй щоці палав пекучим полум’ям останній поцілунок юної грузинки, як символ, що мене вибачили.
Підійшов до вікна потираючи долонею ціловану щоку. І от чому я себе почуваю поганою людиною? Чому за останній рік так мало ситуацій в яких я був би собою задоволений? І відповідей немає. А чи не здається Вам, це я до себе, що аж занадто багато питань позбавлених відповідей?

17.
Об’явлена реєстрація на рейс “Тбілісі - Київ”. Грузинською , трохи згодом російською. Я почув це коли проходив крізь скляні двері аеровокзалу. Росул йшов по переду вказуючи дорогу. Позаду мене молодий чеченець ніс валізу з моїми речами. Впевненою ходою мій чеченський друг підійшов до віконця бюро реєстрації і просунув туди мій паспорт і квиток.
Коли мене зареєстрували він запитав.
- Ну що, до посадки ще є час. Почекаємо тут, чи підеш?
Чого тут думати, я вже по швидше хотів опинитись по той бік кордону, в літаку, в Борисполі, в Києві.
- Ні, не буду вас затримувати, - Росул розуміючи посміхнувся. Повернувся до молодого чеченця і промовив йому декілька слів. Хлопець хитнув головою, зняв валізу з плеча і поставив коло моїх ніг.
- І останнє, - супроводжуючий протягнув мені конверт, - Тут банківські реквізити, ну словом все що потрібно тобі, щоб розпоряджатись грошима на банківському рахунку.
- Дякую, - я поклав конверт в внутрішню кишеню пальто, на батьківщині було ще холодно.
Ми ще якийсь час стояли не наважуючись розтатись, не знали як розійтись. Нарешті я перервав гру в мовчанку.
- Ну все. Я пішов. Якщо що, то ти знаєш телефон. Дзвони.
Росул посміхнувся.
- Ти знаєш. Я не буду тобі телефонувати, - пауза і відвертий погляд в очі, - Ти нам сильно допоміг і все інше, але... Скажімо простіше, я не сильно люблю білих.
В крайньому випадку відверто.
Я не був здивований.
- А я терпіти не можу чорних, - і ця відповідь не була побрехеньками, я дійсно такий.
Наша поглядова дуель продовжувалась, ще якийсь час. І ось ми мов по команді підняли правиці і вказавши один на одного вказівними пальцями промовили:
- Тільки не говори нікому, добре, - одноразово, мов по команді.
Після цього ми знову ж таки одночасно хлопнули друг друга по плечу і засміялись. Попрощались. Росул дочекавшись коли я пройшов митний і прикордонний контроль зник за вихідними дверима аеровокзалу.

Літак набравши висоту вирівнявся і взяв курс на Київ. По радіо екіпаж передав, що все нормально і можна відстібнути ремені безпеки.
Сидячи в кріслі, сам один в ряду, я ковтав “Сапераві” прямо з горла і закурював ароматну рідину не менш ароматним димом сигари. На душі весело і сумно одночасно. Здається я тут дещо залишив. Але не хочу вдаватись в роздуми що.
18.
- Що з рукою? – батько задав це питання коли ми вийшли на площадку перекурити.
Ще за столом я помітив, що його погляд занадто часто зупиняється на моїй лівій руці. Було видно, що він дещо підозрює. А по обличчю було видно, особливо під час моїх розповідей, він не вірить. Він не вірить в те що Сергій дав мені відпустку на рік. Не вірить в існування річних туристичних віз по країнах Євросоюзу. І, врешті решт, взагалі не вірить в те, що я був у Європі. Однак не піднімав ці питання за святковим столом, щоб не турбувати маму. Та й крім того, хто хто а він добре знає мою натуру. Зачепивши тему навіть не доведеться довго розпитувати – я сам викладу все. А в нього були серйозні підозри і він не хотів, щоб мама їх чула.
- Так що з рукою? – питання було задане більш серйозним тоном, його починало дратувати моє мовчання.
- Та так, спробував зайнятись гірськими лижами, але одразу взяв занадто крутий віраж. Ну який з мене лижник ти знаєш. Впав. Відкритий перелом...
- Дай й но я спробую закінчити, очуняв – гіпс, - його суворо глузливий голос давав зрозуміти – не вірить.
- Щось на зразок цього, - я продовжував валяти дурня.
- Давно гіпс зняли?
- Два тижні як.
- Покажи.
Тут вже робити було нічого і я закатав рукав.
Батько вивчав свіжий шрам секунд сім-вісім, не більше. Наступні декілька секунд, від міцного батькового запотиличника, моя голова зарухалась вперед-назад, мов китайський болванчик.
- Ти, салага, кого збирався обманути? – почув я все ще намагаючись вернути голову до її природнього стану, - Відкритий перелом від кульового поранення я ще можу відрізнити, хоч і не медик.
Він говорив тихо, майже шипів.
Я ще не стиг оговтатись від запотиличника як важка долоня по невеликій амплітуді опустилась на мою шию примусивши трохи присісти.
- А знаєш в чому різниця? – вже більш спокійно, - Га?
- В чому?
- Калібр 5,45 залишає характерно маленький вхідний отвір, - тепер він говорив тоном інструктора, - І великий вихідний. Таке має місце тому, що при всій потужності порохового заряду куля занадто легка. Тому пробивши перший заслін вона деформується і починає міняти траєкторію польоту в середині тіла. Після того як такі кулі почали застосовувати деякі “знавці” заговорили про кулі зі зміщеним центром ваги. У твоєму випадку – сильно роздробило кістки і порвало сухожилля. Ну як?
Закінчивши проповідь він забрав руку з моєї шиї і відійшов у дальній кут коридору.
- Непогано, - промовив я масуючи шию.
- Мені, звичайно, не все одно чим ти займаєшся, - почув я, - Проте ти вже дорослий і сам повинен розуміти, що робиш. Часи няньок закінчились. Не хочеш розповідати – не потрібно, проте ще раз спробуєш зробити з мене дурня – відіб’ю голову.
Батько викинув недопалок і рушив до квартири.

Стояв біля телефон-автомата і крутив між пальцями магнітну картку. Пливли хвилини разом з тютюновим димом, а я все ще не наважувався вставити картку в розріз і набрати знайомий, незабутий номер.
Нечисленні перехожі в цей ще не пізній час абсолютно не звертали на мене уваги, та й вони мені були байдужими. Голова була зайнята іншим.
Колись, дуже давно, здається навіть не в цьому житті, я зробив вчинок, який навіть зараз вважаю правильним. Чорт! Чому ж тоді так важко на душі? Невже сумніви? Пройшов майже рік, а я не можу забути. Не можу забути і не можу збагнути чому мене тягне просто набрати комбінацію із сіми знайомих цифр. Чому я хочу почути той голос який майже забув. Чи не забув? Чи я його пам’ятаю?
Так, не забув. Я нічого не забув не дивлячись на те, що прагнув забути. Я до сих пір пам’ятаю кожен відтінок інтонації і звучання її голосу. Я часто чув її уві сні і так само часто розмовляв із нею. А зараз... Все що потрібно зробити це два-три кроки і ще декілька рухів.
Глибокий вдих, видих знову вдих і немов у багнетну атаку я рушив до телефон-автомата.
Набрав номер.
Гудок.
Я буду чекати поки хтось не підніме слухавку.
Другий.
Глупо. Смішно.
Третій.
Годі. Ще один і все.
- Ало! – це долинуло із далеких туманів вічності, таке далеке, чуже і водночас знайоме і кохане. Парадокс, але, здається, я – суцільний парадокс.
- Ало! – повторилось, - Ало! Говоріть! Хто це?
Я ж стояв мов балбес і не міг промовити і слова.
- Олег!? Це ти! Я знаю, що це ти? Не мовчи, - я не знайшов в її інтонації ні однієї нотки роздратування чи злоби. Скоріше там був жаль і якась неповторна, незрозуміла мені ніжність.
- Так це я, - мої слова долинали звідкілясь зовні
- Чому ти не телефонував так довго?
- Не мав змоги.
На якийсь час у слухавці запанувала тиша. Нам так багато було що сказати ми мовчали. Зараз слова втратили для нас будь який сенс і краще за все було мовчати.
А в моєму мозку вимальовувалась картина. Я не уявляв її спеціально вона вималювалась сама по собі. Довгий коридор трикімнатної квартири де вона жила з батьками. Поличка біля вхідних дверей і телефон на поличці. Обої у коридорі відображали кам’яну кладку підземелля і навіть двері були зроблені під старовину. Однак зовнішній вигляд не гнітив, а заспокоював. А коло телефону вона, приклавши слухавку до вуха.
- Ало! – уява розпалась на складові мозаїки і розтворилась у повітрі, - Говори щось.
- Ще не пізно для прогулянки? – у своєму голосі я вловив ноти невпевненості і запитання.
- Ні, - відповідь прозвучала без обдумування.
- Добре, чекаю під під’їздом, - повісив слухавку.
Пройшло хвилин двадцять і Оксана з’явилась у проймі дверей під’їзду, а я зробив крок на освітлену ліхтарем площину перед входом. Нас розділяло декілька кроків і рік розлуки. Дві сварки і одне повернення. Тоді, більше року назад, свій крок назустріч зробила вона. Тепер черга за мною. Не дивлячись на всі образи, принципи і незрозумілості нашого минулого життя – я не міг без неї. І сам відчував, що вона не може без мене. Вона відкинула свою гордість і не послала мене куди подалі двадцять хвилин тому. Ну що ж, Олег Миколайович, ваш крок.
Немов переступаючи через себе зробив перший крок. Вираз її обличчя я не бачив. Вона стояла і дивилась на мої потуги, може в душі сміялась, а може відчувала щось інше, я не знаю. Мій другий крок. Цей стрункий стан, довге сіре пальто лише підкреслює правильність ліній, а не прикриває їх. Біле довге волосся розсипалось по плечах. Правильний овал обличчя, риси якого я не зміг забути.
Я наблизився. Обняв за плечі і пригорнув до себе.
- Я чекала... Я знала... Що ти повернешся, - чув слова в перерві між поцілунками.
Хм! А я про повернення навіть не задумувався.
Ми гуляли не помічаючи березневої слякоті. На нас не впливала погода. Оксана, як і раніше вела довгі монологи, я ж в основному мовчав. Час від часу задавав питання і давав короткі невичерпні відповіді на її запитання.
А потім ми прийшли до мене.
То було страшенне, дике, шалене кохання. В нас не вистачило терпіння добратись до ліжка. Знову і знову поринаючи у вир почуттів тіла і душі, згадуючи, вивчаючи по новому і розтворюючись одне в одному ми насолоджувались забувши про час, простір і будь що інше. Але сили вичерпуються.
Лежали. Відпочивали, ще не заснувши.
- Олег, - почувся шепіт.
- Тоді, рік назад, я думала ти мене не пробачиш. Твій погляд був таким холодним і такий сталевий блиск в очах.
Мені так не хотілось щоб вона зараз розразилась виправдальним монологом. То було давно. Не в цьому житті.
- Забудь. Я все давно забув. Спи. Почнемо все спочатку.
Промовив. Це легко. Слова сказані. Якби легко можна було все забути. Якби можна було все почати спочатку.
Якби...
Якби...
Якби...
А чи хочу я цього? Адже м’ясо смачніше трави і хижак назавжди є хижаком. Це – аксіома, а вона, як відомо, доведень не потребує.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 20 дек 2009 08:11 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Епілог.
Не я один знаю, що таке прокинутись з похмілля. Важкий, глибокий сон переривається із-за відчуття абсолютної сухості. Організм негайно вимагає вологи. Важкі, немов налиті свинцем, віки повільні з натугою розтуляються. По очах б’є ранкове світло і приходить біль. Тріщить голова, болить все тіло. Так, неначе пройшов крізь рукопашну сутичку з декількома суперниками, при чому явно не вийшов із неї переможцем.
Підвівся, знемагаючи від головного болю рушив до кухні. Досягнувши оної не обтяжував себе клопотами пошуку мінеральної води, просто жадібно припав до водопровідного крану жадібно ковтаючи прохолодну хлоровану рідину. Набрався води мов пузир, проте не відчув полегкості.
Повернувся до кімнати. Помітив на столі розпечатану пачку цигарок. На диво, вона не була порожньою, навіть навпаки, аж занадто повною, як для такої ситуації. Сів на стілець. Запалив цигарку. Зробив пару затяжок. Чомусь тепер мені полегшало. Окинув поглядом кімнату.
Н-да. Повний абзац. Натюрморт в сіро-темних тонах. Композиція із пилу, бруду, розкиданих речей, книжок, якихось паперів, повних попільничок і посуду із недопалків, а також із пляшок.
Н-да. Черговий раз різонув по мозку це неправильне буквосполучення, яке і словом назвати важко. Тварина. Це вже на свою адресу. Ні. На світле ім’я тварини, головний персонаж цього сюжету, явно не претендує. Він гірше тварини. Так загадити власне помешкання.
“Бог ти мій! А з ким хоч пив, ти пам’ятаєш?” Що ні, то ні.
Справа в тому, що запій продовжувався занадто довго. Майже тиждень. ”Во, балбєс! Так же і померти можна”. Можна. А можна і не вмерти.
Знову вийшов на кухню. Яка жахлива картина. Що правда у ослика Іа були інші причини таке говорити.
Просто необхідно тут навести порядок, та і себе повернути в стрій.
Душ. Холодна, гаряча вода. Різного роду варіації із температурою води. З холодної на гарячу, навпаки, різко і поступово. Це дало свої результати. Покидав ванну кімнату вже більш твердим, впевненим кроком, та і голова вже могла щось розуміти.
Приборка. Так зараз почнемо. Я стояв в дверях кухні. На холодильнику лежав аркуш паперу, розгорнутий так, щоб кидатись у вічі.
Хм! І що це за народна творчість. Підійшов взяв і почав читати.
“Олег!
Схоже на те, що твоє повернення було помилкою. Ми дарма зустрілись знову. Ти сильно змінився після своєї поїздки у Європу, якщо така взагалі мала місце. Я більше не можу з тобою жити. Щасти!

Абсолютно без поваги до нинішнього тебе

Оксана.”

Хм! Молодець. Їй за це, що вона по повернені, витримала мене три місяці, вже пам’ятник можна ставити. Із чистого золота між іншим. “Абсолютно без поваги до нинішнього тебе” – який стиль. Так. Спокійно. Без емоцій. В крайньому випадку зовнішніх. Однак я собі уявляю як задовбав її своїми останніми концертами.
Задзвонив телефон. Ні. Мені зараз ніхто не потрібен. Нехай спілкуються з автовідповідачем.
Після четвертого дзвінка автовідповідач ввімкнувся. Проста комбінація слів, гудок.
“Ало! Олег! – почувся голос Сергія, - Старий, ти сильно змінився. Що це все означає навіть не буду запитувати. Давай міняйся в зворотному напрямку і за тиждень я тебе чекаю працездатного. Інакше... Старий, зрозумій в мене не має часу на твої вибрики. Якщо це просто запой то я ще можу зрозуміти, а якщо щось інше... Навіть не знаю що сказати. Коротше, давай, через тиждень. Час пішов”.
Звук покладеної слухавки, короткі гудки і вимкнувся автовідповідач.
І йому також не подобається мій нинішній стан. І він думає, що я змінився. Схоже що так. Однак він мене не кинув. Дав останній шанс. Чому я так не хочу його використовувати? Мені ніхто не скаже?
Ще досить п’яним поглядом оглянув розгардіяш. “Пора, мій друг, пора”! Хм! Звідки це? Не пам’ятаю. Взявся за прибирання.
Монотонно і скрупульозно, як робив все завжди, із врахуванням всіх дрібниць, вичищав, вимивав помешкання сантиметр за сантиметром. Декілька разів бігав викидати накопичене сміття. І ось логічне закінчення – все чисто, все блищить, все випрано й помито. Н-так, чистота радує око. Здається я заслужив чашку міцного чаю.

Дзвінок в двері заставив здригнутись. “Хто це? Я ні а кого не чекаю”. Що це може бути за гість я навіть не здогадуюсь. Але поклав книжку на стіл і рушив до дверей. Цікавість брала своє. Відчинив двері, ніколи не дивлюсь в “глазок”.
- Добрий день! – переді мною стояв літній чоловік, середнього зросту з більш менш широкими плечима, це поки все що можна було помітити в напівмороці коридору.
- Добрий, - промовив я даючи дорогу гостю, сам не знаю чому.
Здається чоловік посміхнувся і ввійшов. Тепер я його міг роздивитись більш краще. Темне з просіддю коротко стрижене волосся не було ні рідким, ні занадто густим. Обличчя було покрите сіткою зморшок і коричневою тропічною засмагою. Брови середньої густини, от не роздивився колір очей, прямий ніс. Тонкі, акуратні вуса, вольове підборіддя. Форма черепа і посадка голови чомусь мені дали асоціації з ... бобром. Не смійтесь. Мені тоді було не до сміху. Адже не в кожного бобра погляд на сто метрів, мов крізь проріз прицілу.
- Мене звати Устим, - натяк на те, що наше стояння в дверях затяглось.
- Проходьте, - моя рука вказала в бік кухні.
Поки я замикав двері чоловік зайшов, сів на стілець, підсунув до себе запальничку і припалив.
- У нас є спільні знайомі, котрі дали мені спільну адресу, - промовив гість після того як я зайняв місце навпроти нього, - Називати їх потрібно?
- Ні, не варто, - я підвівся, - Кави?
- Якщо вам не важко?
- Переживу.
Устим посміхнувся.
Наступна пауза тягнулась до тих пір поки перед ним не опинилась його чашка кави, а я зі своєю не зайняв місце навпроти.
- Справа в тому, - його слова прозвучали так, немов не було ніякої перерви, - Що найближчим часом мені потрібна буде людина вашої кваліфікації...
- Я згоден, - я не дав йому закінчити фразу, не захотів дитячих ігор на вмовляння, зацікавлення і інше. Я навіть не хотів слухати умов.
- Хм! З вами приємно мати справу, - він все ж таки був здивований, хоч і вміло це приховував, підвівся і простягнув мені руку на знак договору, - А це сильно економить час.
Я потис йому руку і він рушив до дверей.
- Ваш телефон я маю, - промовив Устим в дверях, - Довго чекати не доведеться. До зустрічі.
Замкнувши двері за незваним гостем я ще довгий час стояв і дивився на них як колись, після зустрічі з Асланом. Ну що ж? Чергова подорож. Невже я стаю профі?

P.S. Чи був подвиг в вищеописаних мною подіях – не знаю. Якби я сам собі задав таке питання то відповідь звучала приблизно так – ні в будь якій дії окремо ні в усій епопеї в цілому я не вбачаю нічого героїчного. Надіюсь зі мною погодяться мої нові друзі і ... ви.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 20 дек 2009 21:17 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Sithka_Charley писал(а):
- Я – не найманець

Sithka_Charley писал(а):
Вибачте хлопці... Нічого особистого... Тільки бізнес.

Таки найманець! Хоч грошей не просив, врешті решт їх отримав. Не зміг повернутися до мирного життя - це не сіндром "афганця", хлопців, які воювали за наказом, Олег це робив за покликанням! І щось мені здається, герою це вже починає подобатися, хоча його і попереджав Аслан
Sithka_Charley писал(а):
Головне, щоб це не почало подобатись. Бувають ситуації, коли це просто необхідно зробити, але відноситись до цього потрібно як до роботи. Важкої, брудної, неприємної, але роботи. Коли це починає подобатись, ти перестаєш бути людиною.

Ця робота не є для нього неприємною, він її жадає. І з кожним разом він буде вдосконалювати свої вміння. Не здивлюся, якщо одного разу його запросить Усама Бен Ладен :wink:

п.с. без образ, це моє бачення героя.

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 21 дек 2009 08:01 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Аслан говорив про вбивство, а не про війну.
Однак погляд і бачення досить цікаве. Я хотів показати інше, але знову перечитавши, після Вашого коменту, побачив що дійсно випливає вищеописане.
Дякую за комент.
"Локальний конфлікт" за задумкою складається із 8-ми повістей: "Поговоримо брате", "Інженер", "Відпустка за вимогою", "Балканський сон", "Вітер пустелі", "Пробудження", "Легенди Гальського замку" і "Іллюзія безсмертя".
На жаль всі що після "Відлустки за вимогою" існують лише як плани і збірники різних "запчастин".
"Братів" викладу в суботу.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 21 дек 2009 19:55 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Sithka_Charley писал(а):
На жаль всі що після "Відлустки за вимогою" існують лише як плани і збірники різних "запчастин"

Дійсно жаль, адже тема дуже цікава, тим паче з погляду героя.

Sithka_Charley писал(а):
"Братів" викладу в суботу.

Сподіваюсь хронологія дотримана? :wink:
Sithka_Charley писал(а):
Аслан говорив про вбивство, а не про війну.

Перепрошую за почату дискусію, Вам краще знати свого героя, але Олег сам казав, що це не його війна, він був безпристрасний учасник, а для сторін, що воюють, важливе почуття справедливості, кожна має свою правду. Олег не воював, він саме вбивав, при цьому був дуже прискіпливий, йому важливо було самому зробити це як найкраще. Як справжній кілер, він вивчав місцевість, визначав кращі позиції, виміряв, розраховував щоб усе пройшло добре і снаряди попали куди потрібно. Навіть зброя була одноразова. Для мене це вбивство, добре підготовлене і проведене.
Ще раз вибачаюсь, мабуть я не досить уважно читала, але я не побачила нічого іншого і не розумію, що саме Ви хотіли показати. Сумлінням герой не дуже переймався, так трошки посперечався сам із собою, поміркував на релігійну тему, але ані трішечки не шкодував про скоєне. Так, він авантюрист, але ж це не означає, що авантюрист не може бути найманим вбивцею.

п.с. Ви були праві, мене тема зачепила.
Sithka_Charley писал(а):
скользкая тема, это Чеченская война и участие в ней наших соотечественников

Наші співвітчизники приймали участь не тільки в Чечні, вони є і в Іноземному легіоні і там, де ми не знаємо, ці люди - авантюристи, вони самі за себе і їх приналежність не має значення, имхо.

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 21 дек 2009 22:22 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Якщо чесно я хотів показати простого хлопця, не тренованого воїна, як скажімо, Арсен у "Відпустці", а простого як то кажуть "....от сохи на время", але не вимйшло, може й не так вже й хотів.
Я дійсно після Вашого коменту перечитав по новому і звернув увагу на те, на що раніше не звертав. Може це дасть новий напрямок у розвитку сюжету "Відпустки" і інших.
"Брати" були надруковані в українській роман-газеті.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 22 дек 2009 20:21 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Sithka_Charley писал(а):
"Брати" були надруковані в українській роман-газеті.

То вони раніше "Відпустки" за хронологією чи є її продовженням?

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 22 дек 2009 21:27 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Ksu_ha
Чомусь так вийшло, що на цьому форумі я почав викладати з кінця. "Поговоримо брате" було написано першим і мало собою почати цикл повістей об'єднаних назвою "Локальний конфлікт". За "Поговоримо брате", або "Брати" (скорчена назва), мав йти "Інженер" і далі "Відпустка за вимогою". Шість із восьми повістей охоплюють один і той же період, так як оповідається про різних людей, і лише в 7 і 8 повістях описується більш пізній період, так як всі герої зведені разом.
От і все. Я час від часу працюю над кожною з повістей, але не сильно напружуюсь. Так по ходу і "Фантазію" накидав.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 22 дек 2009 22:28 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Sithka_Charley
"Фантазія" дуже сподобалась, на жаль із цикла "Вобщем все умерли".
"Відпустка за вимогою" здається все ж незакінченою, чи приймав Арсен участь у тій "рекламній акції"?
А "Інженер" закінчується так, що може бути і продовження, а може і не бути, тому що шлях Олега вже визначений.

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 23 дек 2009 07:16 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Ksu_ha
В "Фантазії" ще залишився "главный злодей",що дає широке поле для польоту фантазії.
А на рахунок інших буду продовжувати по троху.
Бо як кажуть : коли хоббі стає постійною роботою - починається халтура.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 23 дек 2009 22:41 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Sithka_Charley писал(а):
В "Фантазії" ще залишився "главный злодей",що дає широке поле для польоту фантазії.

На мій погляд, фішка "Фантазії" в тому, що в минулому опинилися люди з одного часу, і найяскравіші герої загинули, а підступний лікар вже не має гідних конкурентів, в місті він вже дійсно "головний", якщо його, звісно, не потягне на місце президента. :D

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 23 дек 2009 22:42 
Частый гость
Частый гость
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 06 июл 2009 13:02
Сообщений: 875
Благодарил (а): 14 раз.
Поблагодарили: 37 раз.

Пункты репутации: 18
Ksu_ha
Можна ввести ще нових персонажів, хоча ви праві, тема вичерпана.

_________________
Не тот велик, кто никогда не падал, а тот велик, кто падал и вставал.


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения:
Новое сообщениеДобавлено: 23 дек 2009 23:48 
Оптимистка
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 13 сен 2007 15:53
Сообщений: 7955
Откуда: из следующей жизни
Благодарил (а): 77 раз.
Поблагодарили: 76 раз.
Sithka_Charley писал(а):
тема вичерпана

Це вже вам вирішувати :D

Sithka_Charley писал(а):
Можна ввести ще нових персонажів

із майбутнього нова партія переселенців, або знову ж ті самі тільки трошки раніше, та це вже буде не "Фантазія", а якесь "Вперед в минуле"... Пробачте будь ласка, мене іноді заносить :D , я завжди після прочитання придумую що було би як би...

_________________
Смеется тот кто смеет


Вернуться наверх
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Інженер Ещё одна повесть
Новое сообщениеДобавлено: 10 июн 2016 00:52 
Новый пользователь
Аватар пользователя
Не в сети

Зарегистрирован: 07 апр 2016 14:55
Сообщений: 6
Откуда: Украина
Благодарил (а): 0 раз.
Поблагодарили: 0 раз.
Моя машина: BMW
Дети: 2-е

Пункты репутации: 0
Не может быть , чтобы Вы не печатались.
Здорово Где можно прочитать всю повесть?


Вернуться наверх
 Профиль Отправить e-mail  
 
Показать сообщения за:  Сортировать по:  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 19 ] 

Текущее время: 14 окт 2019 06:11


Кто сейчас на форуме

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 2


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Перейти:  
[ Мобильный вид ]